Технології захисту довкілля

З 1986 р. ландшафтно-геохімічні дослідження набули чіткої екологічної спрямованості як в Україні, так і Росії та Білорусі. У науково-методичних виданнях М.А. Глазовської, К.І. Лукашова, В.К. Лукашова, І.П. Гаврилової, Б.А. Рєвіча, Є.П. Яніна, І.О. Морозової, Н.І. Несвіжської, В.О. Алексієнка, Б.Ф. Міцкевича, М.І. Толстого, Е.Я. Жовінського та інших вчених висвітлюються проблеми ландшафтно-геохімічного картографування, вивчення та аналізу форм знаходження хімічних елементів, моделювання процесів техногенної міграції та моніторингу. Дослідженнями 80-90-х років ХХ ст. В.В. Ковальського, В.В. Єрмакова В.М. Касімова, В.М.Міщенка, В.А. Мелинської, П.С. Савченка та інших простежено геохімічний зв’язок живої та косної речовини в межах однієї екосистеми, ускладненість та посилення синергетичних ефектів з метою шляху деталізації геосистемної організації території. Фахівцями Біогеохімічної лабораторії ім. В.І. Вернадського у період 50-90 - х років ХХ ст. започатковано основи досліджень на територіях ендемічних захворювань (мікроелементозів і фітопатологій) та обґрунтовано висновки про захворюваність населення як інтегрованого показника впливу довкілля на здоров’я  людини, що широко висвітлюється у працях О.П. Віноградова, В.В. Ковальського, В.В. Іванова, К. Рейлі, Ю.Є. Саєта, П.А. Авцина, Є.В. Ісаєва.

Свого часу на сторінках місцевих вінницьких газет, у багатьох періодичних виданнях України та в книгах відомих українських публіцистів Сергія Плачинди, Степана Колесника, Володимира Яворівського, Івана Волошенюка та багатьох інших  порушувалися проблеми діяльності природоохоронних систем, наголошувалося на тому, що через їхнє неправильне облаштування, використання спричинялася шкода населенню, яке живе поблизу в містах, селах, селищах, а ще й страждали водоймища, ліси, лісосмуги. Підсилювалася шкідлива дія людського фактору, бо не всі відповідально ставляться до експлуатації природоохоронних систем.

Готуючи суб’єктів для будь-якої галузі людської діяльності, освіта є потужним опосередкованим фактором трансформації навколишнього середовища і суспільства. Проте, задовольняючи свої особистісні та суспільні потреби, людина в своїй діяльності не лише отримує позитивні результати, а й породжує безліч незначних і суттєвих проблем, критична маса яких переростає з часом у виклики, що постають перед суспільством. Ключовими з таких викликів є неконтрольоване зростання народонаселення, вихолощення невідновних та деградація відновних ресурсів, надмірне виробництво й депонування в довкіллі відходів життєдіяльності, що накладаються на невирішені соціально-економічні проблеми. В цьому плані, зважаючи на обмеженість планетарної екосистеми, зміна парадигми розвитку суспільства стає невідворотною. Така парадигма – парадигма збалансованого (стійкого) розвитку – з’явилася в другій половині минулого століття [1, 2] й дістала міжнародне визнання після всесвітнього Саміту з питань навколишнього середовища і розвитку (Ріо, 1992 р.) [3]. Нагадаємо, що під збалансованим розвитком розуміють такий розвиток людського суспільства, при якому задоволення зростаючих соціальних та інших потреб людини відбувається за рахунок економічної діяльності в межах екологічної ємності біосфери  [1 -3]. Зрозумілість концепції не означає зрозумілість практичних кроків щодо її впровадження, саме тому освіта набуває особливого значення в контексті подальшого розвитку суспільства [3].  Але безвідносно до міжнародних процесів національна система освіти змушена реагувати на зміни, що породжені суспільною діяльністю людини, яка підготовлена до життєдіяльності цією ж освітньою системою. Аналізу особливостей цих процесів на національних теренах та підходів до їх регулювання й присвячена дана робота.

Природоохоронна риторика та практика активно входить нині до політичного процесу в Україні. Варто охарактеризувати поняття «екологізм» та екологістську ідеологію у контексті українських реалій. Слово «екологізм» нині досить активно вживається як у академічних колах, так і в публіцистичних статтях на тему політичного процесу. Коли йдеться про екологізм як світоглядно-ідеологічну систему, аж ніяк не говориться про «екологію» як фундаментальну наукову дисципліну. Мається на увазі «мудрість» в розумінні давньогрецької філософії, певна світоглядна модель, яка часто має науковоподібний характер і ґрунтується частково на досягненнях екології як підрозділу біологічного знання. Постулати цієї «мудрості» час від часу переходять у політичні програми партій екологістського спрямування, але у них мова йде теж скоріше про певні настанови, а не про наукове підґрунтя. Тому екологізм не є в повній мірі цілісним науковим знання.

Формування природоцентриської свідомості, екологічного світогляду, екологічної культури загалом орієнтоване на такі цінності, як життя людини у чистому середовищі, збереження усіх форм живих організмів, отже, передбачає розповсюдження нового, гармонійного із природою, способу існування. Усі ці завдання має розв’язувати екологічне виховання, а це вимагає значних зусиль і, що особливо важливо в умовах переважання негативного соціального досвіду спілкування з природою, об’єднання виховних впливів однодумців.

У «Порядку денному на XXI століття» зазначається, що «освіта є фундаментом сталого розвитку» і головним інструментом для створення гуманного, рівноправного та уважного до проблем людини суспільства, в якому кожен індивід повинен мати свою людську гідність.

У 1987 році в звіті ООН про стан довкілля та розвиток під назвою “Наше спільне майбутнє” [1], оприлюдненому Комісією, яку очолювала Прем'єр-міністр Норвегії Гро Брундтланд зазначалося, що одним із основних принципів переходу до сталого розвитку є збільшення виробництва за умови зменшення витрат природних ресурсів завдяки повсюдному запровадженню енерго- та ресурсозбереження, енергоефективності, вторинної переробки й технологічних удосконалень. Розглянемо таку складову переходу до сталого розвитку, як економія природних ресурсів завдяки запровадженню енерго- та ресурсозберігаючих інноваційних технологій, що базуються на вторинній переробці відходів виробництва та споживання.

Сьогодні говорити про ресурсо- та енергозбереження в Україні стало правилом гарного тону і це можна лише вітати. Водночас, щодо реальних кроків у цьому напрямі, то за 20 років незалежності зроблено надзвичайно мало. Ні один уряд не спромігся розробити та втілити в життя відповідну державну програму з наданням їй пріоритетного значення. На жаль, не є виключннням і діючий нині уряд, який розпочав свою роботу з амбітних заяв про необхідність реформування економіки. Однак, аналізуючи його реальні кроки, стає очевидним, що робиться чергова спроба реанімувати ІІІ економічний уклад (індустріальний розвиток), що наразі є безперспективним і не зможе забезпечити Україні задекларований вихід на рівень провідних держав світу. Знову замість диверсифікації джерел енергогенерування та енергопостачання, жорсткої економії енергоресурсів за рахунок інтенсивного впровадження інноваційних ресурсо- та енергозберігаючих технологій в усіх галузях господарського комплексу, робляться активні спроби отримувати імпортні вуглеводневі енергоносії за заниженими цінами. Між тим за низьких цін на енергоресурси впровадження заощаджуючих технологій при високій вартості останніх в короткостроковій перспективі за ринкових умов господарювання є економічно невигідним. Саме це, а також спротив основних гравців на енергетичному ринку України широкому впровадженню альтернативної енергетики, є основною причиною низької ефективності спроб знизити енергоємність економіки. Недалекоглядність такої політики є очевидною, оскільки енерговитрати є основним компонентом собівартості продукції, що впливає на її конкурентоздатність на світовому ринку.