Людина і біосфера

Назва: 
Людина і біосфера
Автор: 
Крисаченко В.С.

В.С.Крисаченко

Людина і біосфера.

підручник

    Розділ 1. Формування основних ідей та концепцій екології.

    Розділ 4. Теорія та методологія осягнення місця людини людини у біосфері.

    Розділ 7. Життєвість людства у біосфері.

                Критерії утвердження та експансії людини у біосфері.

                Екологічні аспекти тривалості життя людини.

                Зміна вікової структури людства та її наслідки.

                Історична динаміка людності у біосфері.

 

В.С. Крисаченко

Людина і біосфера.

Підручник.

 

8

Передмова

Людина постала у біосфері, живе у ній і не має іншої домівки. Вона виникла за законами біосфери і мусить жити за ними. Нерозуміння цього та небажання враховувати підстави нашого життя є основною причиною низки локальних та глобальних криз і катастроф, котрі ставлять під сумнів саму можливість безпечного існування людини. ЮНЕСКО — спеціалізована установа Організації Об'єднаних Націй з питань освіти, науки та культури — безумовним пріоритетом своєї діяльності в останній третині XX ст. ви­значила осягнення комплексної проблеми «Лю­дина і Біосфера» ("Man and Biosphere" — скорочено МАВ). Цим було однозначно окресле­но головний напрям спрямованості пошуку люд­ського розуму та діяльності людини: на саму себе та на домівку власного буття. Тому вивчен­ня феномена біосфери та місця в ній людини є проблемою універсальною, понадполітичною, не­обхідною для представників будь-якого фаху, етносу, конфесії тощо.

Сучасне людство надзвичайно занепокоєне відчуттям загрози глобальної екологічної катас­трофи, яка здатна згубити усе життя на Землі, саму царину Людини розумної. Саме про це сьогодні багато пишуть представники різних га­лузей науки, діячі культури й освіти, саме унаслідок цього все частіше згадуються апокаліптичні передбачення Святого Письма. Зреш­тою, екологія нині опинилася у центрі уваги людської спільноти, але тлумачення нагальних екологічних проблем ще не виходить за межі заполітизованих та популістських уявлень або наївної футурології. Річ у тім, що розміщення наголосів у розумінні актуальної екологічної проблематики має безпосередньо корелювати з сучасними науковими досягненнями й нагальни­ми проблемами пізнання таємниць живого та самого феномена біосфери, надзвичайно склад-


9

них біосферних процесів і явищ, які багато у чому детерміновані історією біосфери, що існує на планеті вже понад 4 млрд років.

Наукові факти стверджують: упродовж ве­личезного часу розвиток життя на Землі по­стійно зумовлювався і корелював зі змінами складу та структури біосфери, бо, як справед­ливо зазначав В. І. Вернадський, ні саме життя, ні еволюція його форм не можуть бути незале­жними від біосфери, не можуть бути протистав­лені їй як самостійні природні сутності.

У добу індустріальної та пост-індустріальної цивілізацій ціннісні аспекти багато у чому по­в'язані з коректним філософським і природни­чо-науковим осмисленням неминучості процесу антропогенного перетворення біосфери, тобто живої речовини четвертинного періоду розвитку планети (який розпочався близько 2 млн років тому), на ноосферу — сферу розуму. Очевидне становлення цього земного феномена, яке перед­бачали і В. І. Вернадський, і П. Тейяр де Шарден, ставить перед людством грандіозні завдання його наукового осмислення, прогнозування й управління, специфічні проблеми «геогігієни», «геоетіології», «екологічної етики» тощо. А це, у свою чергу, зумовлює необхідність зміщувати відповідні наголоси у формуванні адекватних методолого-світоглядних і етичних настанов.

Розв'язання такого комплексу найактуальні­ших завдань має грунтуватися на системному усвідомленні феномена земної біосфери, законо­мірностей її виникнення та розвитку. При цьому на засадах наукового знання необхідно осягнути та врахувати набуту упродовж мільярдів років «стратегію біосфери», «мудрість земного життя», яку виразно фіксують, зокрема, геолого-палеонтологічний та філогенетичний життєписи. Саме це має бути дороговказом під час екологізації сучасного діяльнісного мислення та виробничих технологій. Іншими словами, у вивченні новіт­нього (антропогенного) етапу розвитку біосфери Землі слід неодмінно вичленовувати своєрідні філософсько-світоглядні, аксіологічні аспекти, котрі безпосередньо пов'язані з історією розвит-


10

ку та функціонуванням цього унікального фено­мена. Такі знання нині мають особливе значення для розкриття закономірностей і прогнозування подальших шляхів взаємодії природи і суспіль­ства, коли вочевидь відбувається невідпорне злиття природничо-наукового та соціогуманітарного пошуку.

Підсумком цього нагального пізнавального процесу має стати формування узагальненого образу світу, створення його цілісної наукової картини, яка сьогодні не може не включати еколого-еволюційного обширу знань, просякну­того високим гуманістичним виміром.

Наразі особливу сферу біосферних колізій спри­чиняє постання спільнот такої унікальної істоти, якою є людина. Причому тут слід мати на увазі, що біосфера творить людину, а людина — біо­сферу рівнозначно.

Фактично мова йде про біосферну парадигму антропогенезу, котра окреслює появу та генезу людини як причинно обумовлений природно-іс­торичний процес переростання біосфери у свою якісно нову іпостась — антропобіосферу. При цьому виникнення людини постає не відокрем­леним наслідком адаптивної еволюції однієї з груп вищих приматів (що стверджує традиційна антропологія), а своєрідними «вагітністю» та «пологами» всієї біосфери. Тому до передумов антропогенезу, наприклад, слід віднести як тра­диційні генетико-біологічні, так і біосферно-екологічні чинники. У першому випадку це — комплекс центральної нервової системи та орга­нів чуття, морфофізіологічні, генетичні, комуні­кативні та громадські ознаки, на основі яких постають з часом мозок та мислення людини, її здатність до праці, мови, соціальності тощо. У другому ж слід враховувати потоки речовини й енергії, біогеохімічну міграцію атомів, коадаптивність та наповненість екологічних ніш.

У контексті цього погляду розвій людини постає не стільки генетико-біологічним, скільки екологічним та отологічним (поведінковим), бо саме внаслідок її виникнення трансформувався устрій всієї біосфери. Тому не лише біосфера


11

породжує людину, а й людина творить біосферу. З'явившись у біосфері, людина, за висновком В. І. Вернадського, стає головною геологічною силою — рушієм змін як на поверхні планети, так і в ближніх глибинах і висотах. Уже на світанку своєї історії гомініди створювали поту­жний тиск на екосистеми, призводячи до масо­вих вимирань. Це відбувалося внаслідок того, що сума адаптивних можливостей людей — а саме так визначається сучасною наукою поняття «екологічної ніші» — була несумірна з можли­востями будь-якого іншого таксону. Отже, ан­тропогенез водночас був процесом прогресуючого розширення обширів та розмірності власної еко­логічної ніші аж до перетворення в останню сукупної біосфери. Природно, це не могло не вплинути на її структуру та функціонування, у чому ми пересвідчуємося постійно та повсюдно.

У зв'язку з цим слід наголосити, що сучасні негативні зміни у біосфері не можна вимірювати лише мірками добра та зла. Насправді вони зумовлені тими фундаментальними обставинами, котрі визначають можливість виживати одним видам в умовах конкуренції з іншими. Коли ж людина е конкурентом практично всій біоті, то останній залишається одне — реагувати на це своїм життям (закон конкурентного виключен­ня Гаузе). Тому відповідальність людини за стан біосфери визначається не лише економічними чи гуманітарними міркуваннями, а й еволюційно-космологічними механізмами.

У пропонованому підручнику автор намага­ється поєднати історико-науковий аспект постав­леної проблеми з онтологічно-актуалістським, з'ясувати тонкі механізми функціонування сис­теми «людина—біосфера» та теоретико-методо-логічні парадигми її вивчення. Тому у книзі спочатку розглянуто історію екології як науки, теорію і методологію пізнання еволюції живого, загальні уявлення походження та сутність біо­сфери, викладено основні теоретико-методологічні парадигми її пізнання. Аналізуються методолого-теоретичні засади вивчення природи біосфери, простежуються її сутнісні характерис-


12

 


 


тики, розкривається сучасне бачення відмінних ознак життя людини як природної істоти.

Подальший розгляд торкається вже біосфери «олюдненої»: теоретико-методологічних засад пізнання взаємин людини і біосфери, теорії до­слідження самого процесу генези людини в біо­сфері, екологічних обставин антропогенезу та екологічної диференціації людства.

У підсумковому розділі книги мова йде про утвердження та експансію людини у біосфері (місце, критерії, ареал тощо), а також про жит­тєвість людства у біосфері, його засади, тенден­ції,   шляхи  оптимізації,  виміри  стійкого розвитку системи "людина—біосфера".

Оскільки концентр книги зосереджено навко­ло буття людини у біосфері як істоти родової, то матеріал, котрий прямо не стосується цієї проблеми, розглядається лише у контексті пот­реб в обгрунтуванні тих чи інших аспектів зга­даної проблеми. Автор усвідомлює значення енергетичних, технологічних, матеріальних, ре­сурсних, законодавчих та інших сутнісних рис людського суспільства. Але вони набувають ви­значального значення, коли аналізуються внут­рішні структури цивілізації, механізми соціаль­ної самоорганізації та саморозвитку людства. Певним виправданням недостатньої уваги до цих проблем у пропонованій книзі є та обставина, що вони були розглянуті окремо у спеціальній праці*.

Автор висловлює подяку всім друзям, коле­гам, читачам, енергія і мудрість яких були постійною наснагою до праці.

Особлива вдячність — Програмі "Трансфор­мація гуманітарної освіти в Україні", за під­тримки якої і змогла з'явитися запропонована книга.

Див.: Крисаченко В. С. Екологічна культура: теорія і практика. — К.: Заповіт, 1996. — 352 с.


13

 


 


Розділ І. ФОРМУВАННЯ ОСНОВНИХ ІДЕЙ ТА КОНЦЕПЦІЙ ЕКОЛОГІЇ

Завжди існує різниця між тим, яким є світ насправді і нашими уявленнями про нього. Людина постійно прагне досягти якомога більшого наближення власного образу об'єктів довкілля до їхніх реальних ознак. Саме прогрес у цьому наближенні і е чи не найголовнішою рисою процесу пізнання.

Тому наука оперує такими поняттями, як фізична, біологічна, космологічна, зрештою — екологічна реаль­ність. За ними приховуються теоретичні конструкти, комплекси уявлень про відповідний фрагмент дійсності. Водночас екологічна реальність — це певна система уявлень про ті дійсні екосистеми, умови та чинники довкілля, в яких існує і реалізується людина. Екосис­теми таять у собі ще дуже багато ознак, чи властивостей, які належить пізнати і включити в нашу картину світу. Отже, екологічна реальність є насамперед знаннями про об'єкт науки (екології) певним чином систематизовані та організовані. Вона відображає історичність та відно­сність наших знань про дійсність.

Без знання того, як влаштоване людське довкілля, неможливо усвідомити місце людини в ньому, виокре­мити засоби пристосування до нього і його використан­ня. Тому необхідно ознайомитися з основними віхами розвитку екології як науки та формування теоретичних засад власне екології, розглянути концентрований образ людської природної домівки — біосфери — тією мірою, якою вона досліджена сучасною наукою. Зрозуміло, йдеться лише про найголовніші положення, котрі окре­слюють сутнісні ознаки системи "людина — біосфера".

Варто пам'ятати: екологія людини виростає із загаль­ної екології і є її частиною, а людський спосіб адаптації до світу закорінений у властивостях живої речовини в цілому.


14

 


 


1.1. ЕКОЛОГІЯ ТА її МІСЦЕ В СИСТЕМІ НАУК

Сучасна доба зробила термін "екологія" одним із най­уживаніших. Ним позначають дедалі ширше коло явищ та взаємин, починаючи від стосунків між живими істотами і закінчуючи особливостями культури, душі, мистецтва;

нерідко його використовують для визначення певного стану довкілля. Але головне значення цього терміна по­лягає у визначенні конкретного напряму теоретичної ді­яльності людини, тобто науки. Всі інші тлумачення "екології" — похідні і не завжди коректні та виправдані.

Філософія науки та її призначення. Метою функціо­нування будь-якої науки є отримання об'єктивного (достовірного) знання про об'єкт дослідження. Ця мета досягається за допомогою різноманітних засобів пізнан­ня, з яких насамперед слід виділити: категорійно-поня­тійну основу науки, методи і засоби організації знання (гіпотези, концепції, теорії), соціокультурні чинники тощо. У цьому процесі особливе місце посідає філософія науки, причому не лише як допоміжний, а й як необ­хідний компонент теоретичного осягнення дійсності в межах загальної екології.

Для екологічного пізнання важливо враховувати іс­нування в ньому таких, відносно автономних, понять:

1) об'єкти дійсності;

2) об'єкти науки;

3) екологічна реальність;

4) образ екології;

5) філософія екології.

Об'єкти дійсності — суть утвори навколишнього світу, з людиною включно, котрі, за словами Гегеля (1975, с. 373), "визначені, обмежені та вступають в існування як такі". Інакше кажучи, це такий реальний світ (вклю­чаючи й ідеальні конструкти), в якому живе людина.

Об'єкт науки — виокремлений із множини об'єктів дійсності її фрагмент, який стає не просто зовнішньою реальністю, а такою, що теоретично осягається. Коли людина перетворює "речі в собі" у "речі для нас" (за Кантом), вона здійснює трансформацію об'єктів дійсно­сті в об'єкти науки. Останніми з цього погляду можуть виступати (і виступають) будь-які осяжні мисленням утвори — атоми, зорі, поняття, злочини, минуле та майбутнє, бог тощо.


15

 


 


Екологічна реальність — це передовсім історично визначена сукупність знань про живу речовину у її взаєминах з довкіллям, чуттєвий образ цього фрагмента дійсності. Образ екологічної реальності формується з різних джерел (практичних, інтуїтивних, художніх та ін.), але якраз теоретичне пізнання надає йому рис об'єктивності і раціональності. Тому екологія виступає синтетичним засобом творення з різнорідного конкрет­ного емпіричного матеріалу елементів побутової свідо­мості, практичних узагальнень, світоглядних цінностей та вподобань чуттєво-цілісного образу органічного світу.

Образ екології — узагальнення різних вимірів науки (раціонального, культурного, прикладного та ін.) з ме­тою оцінки ступеня осягнення екологією об'єкта її пізнання. Тому образ екології постає своєрідним куль­турно-ідейним феноменом, який задає соціуму те чи інше конкретне бачення екологічної реальності. У свою чергу, він визначається конкретно-історичними можли­востями пізнати довкілля, соціокультурними, прагмати­чними, етичними та іншими пріоритетами.

Філософія екології — найвищий рівень організації екологічного знання, на якому реконструюється і кон­струюється образ екології. Відтворюючи існуючий виг­ляд науки, філософія екології дає змогу осягнути реальний стан проблем, успіхи та недоліки пізнання;

конструюючи раціональний образ науки філософія еко­логії задає вектор її можливого (бажаного) розвитку. Зрозуміло, що творення образу екології засобами самої екології — завдання надзвичайно складне, оскільки для цього потрібні метанаукові засоби, якими якраз і володіє філософія.

У кінцевому підсумку йдеться про те, щоб досягти найповнішого збігу між об'єктами дійсності та їхніми теоретичними образами, тобто нашими уявленнями про дійсність. У цьому процесі свої специфічні функції має як конкретна наука (екологія), так і філософія цієї науки. Із викладеного випливає також, що існує множинність образів як об'єктів, так і самої екології, евристичність кожного з яких визначається реальним людським буттям.

Отже, зрозуміло, що хоча самі екологічні об'єкти існували задовго до появи людини (а потім — нерідко і поза її увагою), об'єктами пізнання (науки) вони стають лише на певному етапі розвитку суспільства.


16

 


 


Відтак з поглибленням знань про довкілля змінюється образ самої екологічної реальності, тобто людського конструкту реального світу, передовсім завдяки прогресу екологічної науки. Остання у своєму поступі зазнає дедалі евристичніших впливів з боку філософії науки.

Сутність екології. Термін "екологія" (від грецького "ойкос" — "дім", "житло", та "логос" — "слово", "думка", "розум", "закон") буквально означає науку про власну домівку. Уперше цей термін для позначення наукового напряму, який фактично існував давно, ввів німецький натураліст Ернст Геккель у пралі "Загальна морфологія організмів" (1866): "Під екологією ми розу­міємо загальну науку про взаємини організму і навко­лишнього світу, до якого ми зараховуємо всі умови його існування в широкому розумінні. Вони частково органі­чної, частково неорганічної природи, але як ті, так і інші змушують до себе пристосовуватись". Однак ми­нуло ще чимало часу перш ніж цей термін, так само як і наука, утвердилися у структурі біології. Ще трива­ліший час знадобився для висунення екології в лідери сучасної науки і суспільної свідомості взагалі. Лише у 60-ті роки XX ст., відзначає відомий дослідник М. У. Майкселл, коли стрімко загострилися проблеми довкілля, "американська публіка була шокована числен­ними передбаченнями загрози екологічної кризи... Саме з цієї пори риторика та намагання знайти прості відповіді на складні питання поступилися місцем більш обгрунто­ваному та цілеспрямованому дослідженню з метою з'ясу­вання суті справи. Екологія набула прав громадянства".

У сучасній науці склалися такі основні напрями потрактування сутності екології:

— екологія — це наука про взаємини організмів з навколишнім середовищем;

— екологія — наука про функціонування екосистем різного рівня організації;

— екологія — комплексна наука про довкілля біосистем;

— екологія — система знань про взаємини об'єктів реальності з якимось одним, центральним об'єктом;

— екологія — наука про унікально-космічвии статус людини як виду у біосфері Землі.

Ці визначення стосуються передовсім сутності загаль­ної екології. Крім загальної, нині існує чимало напрямів часткової (спеціальної) та прикладної екології. Як пра­вило, інтерпретація конкретних напрямів визначається


17

 


 


тим, яку з робочих парадигм щодо загальної екології приймає дослідник.

Таким чином, сучасна екологія характеризується пев­ним спектром напрямів, що розрізняються своєю загаль­ністю та спрямованістю, а також множиною образів самої науки, які формуються певними філософіями еко­логії. Тому вона є наукою полісимфонічною та мультиспрямованою. Це аж ніяк не повинно означати якусь ваду у розвитку науки, а навпаки — намагання люд­ським пізнанням охопити різноманітні зрізи та об'єкти реальності, дати їм тлумачення у межах різних інтерпретаційних схем. Такий стан для науки, особливо швидко прогресуючої, є природним і конструктивним.

Щоб уникнути, однак, багатозначності у тлумаченні сутності екології, найкраще її визначити як науку про взаємини біосистем з природним довкіллям, котре визначає просторові та часові параметри їх існування та розвитку. Отже, еколог намагається з'ясувати, яким чином системні утвори органічного світу (включаючи і людину) впливають на навколишній світ, зазнаючи, у свою чергу, трансформуючого впливу останнього. Тому екологія не може не бути еволюційною екологією. Прикметно також, що такий підхід не обмежується лише організмами (як у класичній екології) чи екосистемами (як у деяких новітніх течіях), а торкається системних об'єктів живої природи взагалі. Стосовно людини наве­дена дефініція чітко відмежовує природне довкілля від культурного, а тим самим і компетенцію екології по­рівняно з науками соціального циклу.

Структурування екології та його підвалини. Сучасна екологія являє собою складний комплекс взаємозв'яза­них наукових дисциплін та напрямів, виділення котрих, як і структурування екології взагалі, визначається ок­ремими феноменологічними, субстанційними, гносеоло­гічними, прагматичними та іншими чинниками, чи їх комбінацією.

Найважливіші засадничі підвалини структурування екологи обумовлені існуванням на планеті різних рівнів організації біосистем. Із субстанційно-феноменологічно-го погляду можуть бути виділені такі рівні організації живого: біосферний, ценотичний, видовий, популяцій­ний, організмовий, органний, тканинний, клітинний, органельний, генний, молекулярний.


18

 


 

 


 


На молекулярному та генетичному рівнях здійсню­ється будь-яка конваріантна редуплікація, тобто збере­ження, відтворення та оновлення інформації. Щ рівні забезпечують таким чином протікання, спадковість та мінливість живого. Рівні органел та клітин формують елементарні середовища протікання життєвих реакцій. Тканинний та органний рівні мають безпосереднє відно­шення до підтримання цілісності та гомеостазу в орга­нізмі. Сам організмовий рівень — суть сфера реалізації генетичної інформації з одночасним (за принципом петлі "зворотного зв'язку") вбиранням (через природний до­бір) викликів довкілля до живих істот. На популяцій­но-видових рівнях протікають основні еволюційні процеси, відбувається обмін генетичною інформацією, оцінка довкілля на предмет виживання та конкурентності. Ценотичний рівень (власне екосистемний) формує складну систему взаємопристосувань різних груп та видів організмів. Нарешті, біосфера, або сфера життя на Землі — межова, єдина й унікальна данність відомого людям життя взагалі.

Відповідний ієрархічний ряд рівнів організації життя спричинився до виникнення цілої низки об'єктних (або субстанційних) наук. Так, біомолекули вивчає молекулярна біологія, гени — генетика, клітини — цитологія, тканини та органи — гістологія, функції організмів — фізіологія тощо. Загалом ці суборганізмові рівні організації живого опосередковані та інтегровані рівнем організму, а тому до екології як науки мають опосередковане відношення.

Взаємини біосистем організмового й вищого рівнів організації з довкіллям вже становлять об'єкт безпосе­реднього екологічного дослідження. Відповідно до цього сформувалися такі напрями екології:

аутекологія (екологія особин) — наука про взаємини окремого організму (особини) з довколишнім середови­щем;

демекологія (екологія популяцій чи видів) — наука про взаємини популяцій та видів із довкіллям із ура­хуванням внутрішньопопуляційних та внутрішньовидо­вих процесів;

синекологія — наука про взаємини спільнот живих організмів (ценозів, екосистем тощо) з довкіллям та їх структурно-функціональну організацію;

біосферологія (вчення про біосферу) — вчення про глобальну екосистему Землі, область системної взаємодії живої та неживої речовини.


19

 


 


Оскільки рівні організації життя взаємозв'язані між собою, то постійно має місце взаємодія різних напрямів екології. А на стику, на пограниччі між різними науками виникають нові наукові галузі, які мають на меті дослідити екологічні виміри існування тих чи інших об'єктів. Так, скажімо, взаємодія екології та фізіології призвела до виникнення екологічної фізіології (П. А. Коржуєв), екології та гістології — екологічної гістології (А. Г. Кнорре), а на пограниччі всіх названих наук виникає екологічна гістофізіологія (Н. Д. Гербільський). Аналогічним чином постають такі науки, як екологічна хімія, екологічна фізика, екологічна біохімія, хімічна екологія тощо. Цей  інтелектуальний рух засвідчує найширше проникнення екологічного знання у структуру сучасної науки.

Для повнішого врахування специфіки та визначення місця екології у системі наук слід мати на увазі, що сучасна схема класифікації наук виходить з того, що в принципі всю їх множину можна поділити на дві групи:

1) науки, що вивчають певні об'єкти (об'єктні науки) та 2) науки, що вивчають певні відношення (універсаль­ні науки). Множину відношень, гносеологічних устано­вок та групи наук можна відобразити таким чином:

Таблиця 1.1

Відношення

Проблеми

Блок наук

Об'єктності

Що?

Типологія

Простору

Де?

Топологія

Часу

Коли?

Хронологія

Причини

Чому?

Номологія

Організації

Як?

Тектологія

 

Вся сукупність біологічних наук нині є історичною (а не систематичною) цілісністю (за А. Мейер-Абіхом та С. В. Мейеном) і розпадається на "велику п'ятірку":

таксономію, морфологію, фізіологію, філогенію та еко­логію, засвідчуючи тим самим і правомірність розгляду усіх наук крізь призму об'єктних та універсальних критеріїв. Але екологія постає як наука і об'єктна, і універсальна. Як наука об'єктна вона вивчає конкретні форми (типи) екосистем; як наука універсальна — до­сліджує взаємини будь-якого гатунку, суб'єктом яких е жива речовина. Тому можна передбачити подальше зростання і диференціювання екології як науки.

До засадничих критеріїв формування певних напря­мів екології слід віднести інші, конкретніші. А саме:

Предметно-таксономічна визначеність об'єкта нау-

 


20

 


ки, коли досліджують взаємини з довкіллям певної систематичної групи чи окремого таксону. Тому ведуть мову про екологію рослин, екологію тварин, екологію грибів, екологію китів, вовків, дуба, людини та ін.

Середовищно-компонентна та регіональна спрямова­ність дослідження, за якої особливої уваги надають дослідженню екологічної ролі того чи іншого чинника довкілля (повітря, води, грунту, температури та ін.) або екологічним обставинам певного регіону (в тому числі і за минулих геологічних часів). Як приклад можна навести вивчення умов космічного польоту, високогір'я чи пустелі, локальних особливостей Придніпров'я, Дон­басу, Руру тощо.

Аспектна орієнтованість пізнання пов'язана з вио­кремленням якоїсь однієї сторони, грані екологічних взаємин чи екосистем. Цілком самостійними у цьому зв'язку сприймаються такі напрями екології: еволюцій­на, етнічна, культурна, історична, геохімічна та ін.

Прагматично-прикладне значення науки, коли оці­нюється безпосередній ефект використання екологічного знання в життєдіяльності людини. Нині вже можна вести мову про функціонування таких напрямів прик­ладної екології, як інженерна екологія, урбоекологія, сільськогосподарська екологія та ін.

Аксіологічна вартість знання пов'язана з оцінкою етичних, естетичних, художніх, зрештою — філософ­ських вимірів екологічних взаємин. Чи не найпоказовішими прикладами дієвості даного критерію е виникнення "органічної школи" в архітектурі чи еко­логічної етики, які орієнтовані на організацію життя людини і світу за законами краси і добра, природної гармонії.

Диференціацію екології як науки, розширення та поглиблення поля її дослідження слід відрізняти від штучного "роздуваная" компетентності та можливостей екології. Досить некоректними у цьому зв'язку постають такі словесні покручі, як екологія духу, екологія серця та ін. Не заперечуючи метафоричного, образного використання відповідного терміна, слід мати на увазі, що і дух, і серце як об'єкти пізнання перебувають поза межами компетенції екології і є, у свою чергу, об'єктами наук, що стосуються інших сфер людської діяльності.

Закони екології. Будь-який закон, як відомо, стано­вить собою таке узагальнення, яке відображає необхід­не, істотне, стійке, повторюване, загальне в окреслених


21

 


 


межах відношення між явищами об'єктивної дійсності. Наявність специфічних законів, властивих якійсь галузі знань, — суть необхідна умова інституалізації її як повноцінної науки.

Безумовно, екології притаманні узагальнення, які відповідають вимогам законів. Оскільки подібні узагаль­нення робляться, як правило, шляхом теоретичного пошуку, то доцільно розглядати основні закони і теорії екології у їхній єдності.

Екологічні узагальнення за рівнем їх теоретичної зрілості і відповідності критеріям строгих законів поді­ляються на чотири групи:

Дескриптивні (описові) моделі. Щ узагальнення ма­ють переважно феноменологічний характер і фіксують зовнішню данність сутнісних зв'язків між екологічними об'єктами. До їх кола слід віднести численні палеонто­логічні літописи, філогенетичні ряди, моделі конку­рентних взаємин та життєвих циклів, спонтанної сукцесії та ін.

Емпіричні закономірності, які постають як індук­тивні умовиводи, закорінені безпосередньо у чуттєве пізнання. Екології притаманні різноманітні градієнти (температурні, кисневі, Г. Чайлда та ін.), правила (Бал-мера, Аллена, Бергмана, Ван Алена, Глогера, екологіч­ної ніші, засновника, зміни адаптивних норм та ін.), емпіричні закони (Бера-Дарвіна, Ковалевського-Осборна, гомологічних рядів, аллометричного зростання тощо). Характерною ознакою емпіричних закономірностей є також те, що вони не мають загального характеру, але навіть у межах власної дії практично завжди мають винятки.

Номотетичні узагальнення — строгі, емпірично об­грунтовані, логічно несуперечливі, теоретично достовірні висновки, які найповнішою мірою відповідають вимо­гам, що висуваються до законів. До них слід віднести передовсім моделі Харді-Вайнберга, Лотки-Вольтерра, закон Гаузе, математичну теорію боротьби за існування загалом, моделі Розенцвейга—Мак-Артура та деякі інші. У номотетичних узагальненнях особливої ваги набува­ють гіпотетико-дедуктивні та математичні підходи, зав­дяки чому такі висновки мають значну прогностичну евристичність.

Конструктивістські програми — узагальнення, які поєднують теоретичні висновки з діяльнісною компоиен-


22

 


 


тою і мають на меті обгрунтування та побудову об'єктів (ідеальних чи реальних), що функціонують на засадах екологічних взаємин. Серед таких програм чільне місце посідає вчення про ноосферу В. І. Вернадського, теорії агротехніки та біотехнології, проекти "Екомісто", "Біо­сфера—II", МАВ ("Людина та біосфера") та ін. Конс­труктивістські   підходи   засвідчують   передовсім достовірність результатів, отриманих у межах екології та інших наук, а також спроможність людини впрова­дити їх у життя у вигляді конкретних технологій, об'єктів, систем.

Про закони екології можна вести мову, виходячи й з інших критеріїв, а не лише з огляду на їхню доско­налість та логічну несуперечливість. Свого часу відомий еколог Баррі Коммонер запропонував розрізняти насту­пні чотири закони екології на підставі міркувань "здо­рового глузду": 1) все зв'язано з усім; 2) все мусить кудись діватися; 3) природа знає найкраще; 4) не існує такої речі, як дармова трапеза, тому що хтось повинен за це розплачуватися (1972). Ці закони сформульовані на якісно-змістовому рівні і являють собою зразок на­дзвичайно влучного переформулювання строгих еколо­гічних узагальнень на повсякденно-світоглядній мові. Для масової публіки знайомство з екологією починається (а нерідко й закінчується) на рівні цих мудрих істин.

Теорія природного добору. Фундаментальним теоре­тичним узагальненням, на якому грунтується вся сучас­на екологія, є теорія природного добору. Хибною є точка зору, згідно з якою ця теорія має відношення лише до еволюційного вчення Дарвіна. Насправді неможливо уя­вити сутність взаємин між живими організмами та довкіллям, якщо не залучати до пояснення природний добір. І якщо еволюція здійснюється через посеред­ництво природного добору, то самі екологічні взаємини, тобто стосунки, у які вступають організми між собою та неорганічною природою, якраз і є його безпосеред­ньою данністю.

Природний добір — не фікція, а реальний факт існування живого. Суттю його є порівняння можливос­тей одних істот (видів) з іншими. Ефектом дії добору не е, як дехто вважає, перемога найкращого (найспритнішого, найсильнішого та ін.), а того, що залишив плодюче потомство. Добір діє лише через посеред-


23                                                                                                   ництво диференціального успіху в розмноженні. Роз­глянемо дещо докладніше сам механізм виживання найпристосованіших.

Живі істоти мають певні атрибутивні ознаки — мінливість та спадковість: постійні ухили (флуктуації) в будові організмів, з одного боку, і наявність яскравої спадкоємності у розвитку, з іншого. Існування цих явищ зумовлює єдність та розмаїття форм життя, створює вихідний матеріал для еволюції. Рушійні сили еволю­ційного процесу концентруються навколо змісту понять боротьби за існування та природного добору, які фіксу­ють відповідні феномени реальності. Головна функція добору — визначення шляхів закріплення спадковості та меж мінливості, а боротьби за існування — контроль результатів еволюції, тобто забезпечення коеволюції ви­дів та середовища їх проживання.

Вказані чотири явища — основні фактори та рушійні сили еволюції; вони логічно випливають з виділених ще Дарвіним субстанційних засад існування живих істот. До них належать такі феномени: постійно здійсню­вана взаємодія організмів з довкіллям, яке сприймається поєднанням абіотичних, біотичних та антропогенних чин­ників; доцільне пристосування організмів до конкретних умов проживання; унікальність кожної біосистеми і будь-якої особини, що створює безмежні можливості для сис­темної їх диференціації та порівняння; здатність організмів до потенційно швидкого (в ідеалі — на рівні геометричної прогресії) зростання чисельності; обмежена кількість засобів існування та природних ресурсів загалом — лімітуючих чинників біосфери; збереження чисельності організмів на сталому рівні у послідовному ряду біологіч­них поколінь (з незначними флуктуаціями) і стабільно­сті біомаси живої речовини загалом.

Означені феномени мають, безперечно, екологічний характер, хоча підвалини у них генетичні, а наслідки — еволюційні. Найобгрунтованіше пояснення вони здобувають саме у рамках теорії природного добору та боротьби за існування. Так, обмеженість ресурсів 1 тенденція до швидкого розмноженая, природно, спричинює конкуренцію за джерело їжі та боротьбу за існування. І, як свідчить закон конкурентних взаємин Г. Ф. Гауэе, два види, що претендують на одну й ту саму екологічну нішу, не можуть нескінченно довго перебувати у стані стійкої рівноваги; тобто витіснення одного з них неминуче. У свою чергу, теорія природного добору грунтується на визнанні фактів боротьби за існування (з її наслідками) і спадкової (невизначеноі) мінливості, яка створює передумови вивільнення організмів від конкретних лімітуючих чинників (перехід до іншої екологічної ніші).


24

 


 


Теорія природного добору також виключає можливість існування генетично тотожних особин.

Наслідком екологічних взаємин живих істот та до­бору репродуктивних переможців є вибіркове виживан­ня одних та вимирання інших, тобто реальний процес функціонування та розвитку біосистем.

Отже, взаємодія у системі "організм — довкілля", обмежена кількість ресурсів, схильність до розмножен­ня в геометричній прогресії, відносна стабільність (чисельна) популяцій призводять до боротьби за існу­вання. Репродуктивний успіх та вибіркове переживан­ия породжують природний добір як головну творчу силу еволюції та усталення структури екосистеми і біосфери. Тому, до речі, справді наукова екологія не може мислитися поза найтіснішою інтеграцією її з теорією еволюції.

Структура екологічного знання. Кожна наука харак­теризується наявністю двох рівнів пізнання: теоретич­ного та емпіричного. Емпіричний рівень, на якому головними є методи спостереження, порівняння та екс­перимент, відображає істотні зв'язки між явищами, дає їх опис у формі графіків, таблиць, рядів тощо. Теоре­тичний рівень, суттю якого е побудова теорій, тобто систематизованого, узагальненого, внутрішньо несуперечливого, достовірного знання про сутність досліджува­них явищ, розкриває причини та внутрішні, необхідні зв'язки між явищами. Для зручності нерідко вживають вирази "емпіричне" та "теоретичне" знання.

Екологія — наука відносно молода, хоча й бурхливо прогресуюча, характеризується нерівномірністю у дослі­дженнях як у кількісному, так і в якісному відношенні. Як свідчить, наприклад, аналіз тематики публікацій з водної екології та гідробіології у 80-ті роки в англомов­ній літературі, здійснений К. М. Хайловим, левова частка публікацій була присвячена біології та екології окремих організмів (аутекологія), забрудненню середо­вища та аквакультурам, а також водним ценозам; пи­танням загальної екології присвячено лише кілька відсотків публікацій (рис. 1.1).

Ця тенденція засвідчує істотне переважання емпі­ричного знання над теоретичним і домінування організмічної парадигми в сучасній екології.

Подібна картина спостерігається і під час статисти-


25

 




 Рис 1. 1. Співвідношення числа публікацій за різними тематичними рубриками (Хайлов, 1988)

 

чного аналізу публі­кацій з геоботаніки, відображених у "Ре­феративному журналі" у 1956-1960 і  1980—1985 pp. (рис.  1.2.). Попри відмінність від водних  екосистем, наземні  рослинні угрупування (фітоценози) також привертали увагу передовсім як об'єкти опису (дес­крипції) — це майже половина усіх публікацій; наступні пріорітети стосувалися синекології, зміни рослинності (природної та антропогенної), методів дослідження (класифікації та картографування), історії рослинності тощо. Теорія геоботаніки ледь перевищує 1,5%, а прогнозування та моніторинг, тобто пріоритети загальної екології, сукупно склали лише 0,56% загаль­ної кількості публікацій.

Рис. 1.2. Співвідношення публікацій з геоботаніки

(Шеляг-Сосонко, Крисаченко, Мовчан, 1991)

 

Наведені дані досить достовірні, оскільки пу­блікації з водних еко­систем репрезентувала вибірка, що налічувала  16400 назв, а з фіто- та ценозів — 7168 назв. Отже, можна стверджу вати, що сучасна екологія найповніше представлена знаннями на  ниві описовій та  емпіричній, і найменше  — у сфері загальної та  теоретичної екології. Вирівнювання пропор­цій між емпіричним та теоретичним знанням — істотний резерв подаль­шого розвитку екології як науки.


26

 


 

 


 


Усталена структура екологічного звання засвідчує також підвищені вимоги до філософії екології: в умовах відносного відставання теоретичної сфери остання мала б запропонувати шляхи оптимізації самої екології та визначення евристичності різних її галузей та напрямів розвитку.

Підсумовуючи розгляд сутності екології та структури й знання, можна зробити висновки про наявність кіль­кох важливих тенденцій в еволюції образу науки.

Передовсім відбувається диференціація екології та й' експансія на нові предметні поля. Це виявляється, з одного боку, у розвитку загальної та теоретичної еко­логії, а з іншого — у формуванні низки часткових та прикладних екологічних наук.

Має місце нерівномірність темпів розвитку окремих галузей екології: переважний розвиток одних напрямів, сповільнення інших. Особливо швидкими темпами роз­вивались аутекологія, синекологія, урбоекологія, фіто­ценологія, екологія людини.

Найрозвиненіші напрями екології, переходячи до ста­дії теоретичного осмислення нагромадженого матеріалу і стаючи лідером всієї галузі, намагаються поширити наявні теоретичні моделі та парадигми на всю екологію. Внаслідок цього можлива ситуація поглинання однією галуззю предметного поля всієї науки. Подібні тенденції яскраво демонструє фітоценологія — безумовний лідер біоекології.

Спостерігається недостатня теоретична та мето­дологічна забезпеченість усієї екології, в тому числі й екології загальної. На сьогодні функції теоретичної еко­логії практично виконує тезаурусний звід найвагоміших досягнень аут- та синекології. Прикметне, що за таких обставин досить легко виникають спокуси з боку диле­тантів та нефахівців-екологів нав'язувати екології власні інтерпретаційні схеми або ж використовувати її здо­бутки для невластивих науковому знанню функцій.

Нарешті, посилюється прикладне значення екології, що простежується у зростанні й" ролі у прогнозуванні розвитку біоти на планеті, визначенні ступеня антропо­генного впливу на екосистеми, фундаментальному забез­печенні та експериментальній перевірці творення штучних ценозів, розв'язанні глобальних проблем суча­сності, окресленні стратегії стійкого розвитку людства в цілому.


27

 


 


Методологічні принципи та категорії екології. Кон­струювання образів екологічної реальності та самої еко­логії, тобто об'єкта науки і самої науки, засадничо закорінюється у деяку сукупність фундаментальних ме­тодологічних принципів та категорій, а також їхніх структурних композицій. Вони являють собою своєрідне будівельне риштовання, на якому зводиться велична споруда теоретичних і практичних узагальнень.

Принципи — це першоначала, фундуючі засади пев­ної системи фактів, теорії, науки. Важливо як не недо­оцінити, так і переоцінити певні принципи, а також прийняти якісь сторонні поняття як такі. Саме тому, наприклад, М. В. Тимофєєв-Ресовський (1980) надзви­чайно обережно підходив до цієї проблеми, виділивши лише два суто біологічні природничо-історичні принци­пи: природного добору та конваріантної редуплікації.

Навколо ж яких "першооснов" групується екологічне знання? Можна вести мову про вирішальну роль таких системоутворюючих понять-принципів: дискретності, функціонального зв'язку, цілісності, відображення (ре­флексу), еволюції (історичного перетворення), природно­го добору, системності та популяціонізму. Прикметне, що майже всі вони генетичне коріняться в науках про живе.

Так, дискретність, що постає у сучасній екології як констатація складної перервно-неперервної природи ор­ганічного покриву планети, здавна побутувала у вигляді феноменологічної констатації окремішності видів тварин та рослин, а в генетиці реалізована у вигляді постулату про корпускулярну спадковість та конваріантну редуп­лікацію. Принцип функціонального зв'язку, котрий є суттю фізіологічного підходу, зародився в анатомії, ят­рохімії та ятромеханіці як прояв жорсткого детермі­нізму стосовно живого; в екології ж він незамінимий шд час осмислення організації екосистем. Принцип відображення (рефлексу) — також "дитя" фізіології — тягнеться ще від праць Р. Декарта, який намагався довести, що вся діяльність організму є своєрідним ви­кликом-відповіддю на дію на нього конкретних умов середовища проживання, здійснюваного через посеред­ництво нервової системи. Саме в науках про живе виразно інституалізувався принцип цілісності як відо­браження певної завершеності та внутрішньої єдності об єкта; у XX ст. на цій основі виросла ціла філософська


28

 


 


течія холізму. Принцип еволюції (історичного перетво­рення), хоча і прийшов у екологію з деяким запізнен­ням, набував прав громадянства у "материнських" щодо екології науках — геології, палеонтології, біології, а тому не може бути відділений від неї. Принцип систем­ності та системний підхід, які дають перспективу бачення об'єктів реальності як сукупності визначених елементів, між якими існує закономірний зв'язок, дав змогу екології піднятися від емпірично-описової стадії до теоретичного рівня осягнення світу; його безпосеред­нім еколого-еволющйним втіленням є популяціонізм. Принцип природного добору показує як бувають і як можуть бути об'єкти реальності системно диференційо­ваними; його евристичність підтверджується продуктив­ним функціонуванням засад селектогенезу поза межами біології — в інших галузях природознавства, енергетиці, інформатиці, семантиці, винахідництві, економіці, гно­сеології тощо. До речі, так само і принцип популяціонізму, що формувався переважно в еволюційній теорії, екології та генетиці, нині набуває відчутного впливу навіть на характер розв'язання давньої філософської проблеми про універсали.

Аналогічним чином досить значні інтегративні функції виконують базові категорії екології — універ­сальні для її пізнавального поля форм мислення. Ці функції визначаються головно наступними чинниками:

1) рівнем розвитку методологічної самосвідомості науки;

2) обширом її предметної галузі; 3) глибиною осягнення сутнісних властивостей об'єкта.

У своїй сукупності відповідні категорії засвідчують здатність конкретної науки сприйняти методологічні впливи так само, як і її спроможність істотно збагатити їхні сутнісні характеристики. З цього погляду у сучасній екології першочергового значення набувають такі кате­горії, як стійкість, розмаїття, єдність, прогрес, мінли­вість, мета, структура тощо. У своїх взаємозв'язках вони утворюють категоріальні структури, котрі дають змогу осмислити об'єктивну діалектику (самоорганізацію та розвиток) світу живого, водночас постаючи проявом більш загальних форм буття сущого загалом.

Пояснення в екології. Науковець у своїй повсякден­ній діяльності завжди може зіткнутися з пізнавальними ситуаціями трьох гатунків. По-перше, він повинен пев-


29

 


 


ним чином описати досліджуване явище (об'єкт). Це традиційна процедура наукового пошуку, яка завершу­ється, як правило, феноменологічною фіксацією данності чогось людині. Опис був і залишається підвалиною будь-яких досліджень, а для деяких наукових напрямів (особливо, конкретних ситуацій) він може бути остаточ­ним і достатнім. Проте опис ставить цілу низку запи­тань, які об'єднуються навколо запитання "чому"? Іна­кше кажучи, постає потреба зрозуміти здобуте знання, виявити глибинні підвалини явищ (процесів), тобто пояснити його. Слід мати на увазі, що ця процедура дихотомічне подвоюється, оскільки пояснення завжди розпочинається як суб'єктивне, особистісне осягнення об'єкта, тобто пояснення "для себе", а закінчуватися воно мало б як пояснення "для інших". Знання має стати здобутком соціуму, інакше воно може бути втра­ченим. У свою чергу, пояснення важливе для реалізації таких процедур, як передбачення та управління, умін­ня передбачувати розвиток якогось процесу чи ситуації і здобувати з цього користь. Наразі ефективність остан­ніх дій підтверджує (чи спростовує) достовірність зроб­лених раніше опису та пояснення.

В екології значного поширення набули феноменоло­гічно-дескриптивна, каузальна та помологічна форми пояснення.

Феноменологічно-дескриптивне пояснення, власне, не зовсім є таким, оскільки тут має місце підміна пояс­нення описом. Тим часом подібні тавтологічні процедури надзвичайно поширені в науках про живе. Логіка мір­кувань тут наступна: об'єкт такий, тому що він такий. Наприклад, у систематиці повсякденною є практика обмежуватись віднесенням якоїсь особини (чи виду) до певної систематичної групи, апріорно потім сприймаючи її як репрезентанта всієї спільноти: особина така-то, тому що вона належить до такого-то виду. Так само чинять в екології, коли, наприклад, стверджують: "ковила має ланцетовидні листки, тому що вона росте у степу".

Каузальне пояснення орієнтується на пошук причин-но-сладкових зв'язків між певними явищами. Так, по­ширена у сучасній фітоценології парадигма організмізму, за якою фітоценози — суть реальні, чітко окреслені об'єкти, пояснює формування внутрішнього середовища фітоценозу наявністю певних домінант-едифікаторів. Тим часом орієнтація на каузальність не завжди пов'язана із


зо

 


 

 


 


званням глибинних механізмів протікання процесу. На­приклад, факт зниження температури до певного рівня викликає листопад, проте тонкі підвалини цього процесу ще розкриті не повністю. Так само і річкова форель за певного температурного градієнта відкладає ікру, але ми не знаємо досконало, чому це відбувається.

Гносеологічне досконалішими слід розглядати помо­логічні моделі пояснення, у засадах яких міститься орієнтація на певний закон (теорію), що дають сутнісне бачення об'єкта. Широко відома концепція номогенезу Л. С. Берга, навіть своєю назвою орієнтована на пошук строгих законів. Для екології номотетичність у пояснен­ня привносять такі узагальнення, як закон конкурентності Г. Ф. Гаузе, закон мінімуму Ю. Лібіха, заков толерантності В. Е. Шелфорда та ін.„ Номологічності пояснювальній моделі надають добре обгрунтовані теорії чи математичні моделі, а також деякі з узагальнень, котрі виконують функцію аксіоматики: незворотності розвитку, моногенетичності, дивергенції, ієрархічності, нерівноцінності ознак тощо.

Важливо враховувати, що в науках про живе ми маємо справу з двома фундаментальними напрямами пояснення. Перший з них — безпосереднє сприйняття, за яким можна осягнути данність об'єкта (у його феноменологічних чи каузальних зв'язках). Другий — цільове або телеологічне пояснення, спрямоване на пошук "кінцевих" причин чогось. Ми можемо докладно описати й пояснити, наприклад, особливості нинішніх екосистем України. Це буде безпосереднє пояснення. Але водночас проблеми, пов'язані з розумінням того, чому саме таке довкілля усталилося на наших теренах, яке майбуття чекає людність і природу України, в чому призначення цієї частини Ойкумени, неминуче торкаються телеології. Інша справа, у чому шукати механізми власне цілепокладання — у зовнішніх чи внутрішніх рушіях (авто- та теогенез), чи в саморухові систем за певними законами та напрямами розвитку.

Будь-яке пояснення має, принаймні, чотирьохкомпонентну структуру: 1) сформований образ досліджуваної реальності, який передбачає функціонування певної на­уки та філософії науки; 2) раціональні компоненти, тобто логіко-математичний і теоретичний апарат; 3) ін­струментарій — процедурні норми, методи, ідеали тощо;

4) образ-модель — витворений образ пояснюваного яви­ща. Таким чином, від вихідних уявлень про досліджу­вану реальність, використовуючи певні теоретичні, методологічні та операційні засоби, можна прийти до створення нового, більш адекватного дійсності, образу об'єкта.


31

 


 


Зазначимо також, що намагання дістати вичерпне пояснення — суть невід'ємна ознака європейської мен­тальності. У традиціях багатьох культур (особливо схід­них), набагато ціннішим вважається (чи вважалося) вміння схопити миттєвий, чуттєвий образ явища: саме тоді людина осягає, пізнає світ. Втім, подібні підходи дістали побутування і в західній культурі, але перева­жно у вигляді філософських доктрин (феноменологія, інтуїтивізм) чи художніх течій (імпресіонізм).

Місце екології в системі наук. Утвердження самості та самодостатності екології як науки, з усіма належними атрибутами, дає змогу об'єктивно розглянути її місце у системі наук.

Як архаїчні чи малообгрунтовані слід передовсім по­лишити погляди на екологію лише як на частину біології, як на загальнонауковий підхід, як на галузь міждисци­плінарного синтезу, як на світогляд епохи тощо. Так, подібні твердження мають певні підстави, але вирішаль­ним мірилом статусу екології є прийняття її нормальною та нормативною (у розумінні Т. Куна) наукою.

Екологія — самостійна галузь наукових знань і вод­ночас наука, яка пов'язана чи суміжна з багатьма ділян­ками природничих, гуманітарних чи технічних наук, різноманітними сферами людської діяльності. Екологія спи­рається на різні науки, з якими пов'язана генетичне (пере­довсім біологією) чи об'єктом дослідження (геологією чи географією) та ін. Зображена на рис. 1.3. схема відображає лише деякі з істотних зв'язків екології з іншими науками. У чому ж коріняться витоки окремішності і водночас таких широких міждисциплінарних зв'язків екології?

Найтісніше екологія пов'язана з природничими нау­ками — землезнавством, біологією та космологією. І це зрозуміло, оскільки кожна з цих наук розкриває істотні риси власне екологічних об'єктів — екосистем та взає­мин між організмами. Землезнавство створює образ неорганічної природи, біологія — живої речовини, а космологія — міжпланетного довкілля, у якому постала 1 Функціонує межова екосистема — біосфера Землі.

Не менш тісні взаємини екології з фундаментальними "теоріями: еволюційною, систем, а також інформатикою та соціологією. На базі цих узагальнень дістають раці­ональне пояснення численні екологічні явища, зокрема постання та організація екосистем, процеси інформацій-


32

Рис. 1.3. Зв'язки екології з іншими науками

 ного характеру, а також зміни довкілля в умовах присутності та діяльності антропогенного чинника. У свою чергу, математика, енергетика та техніка дають логічні та технічні засоби для забезпечення екологічного пізнання, зокрема уможливлюють моделювання потоків речовини та енергії в біосфері та екосистемах.

Низка наук — медицина, біотехнологія, сільського­сподарські науки, урбаністика, охорона природи і кос­монавтика, окреслюють прикладні інтереси та спро­можності екології. Насправді, починаючи від рільничої справи і закінчуючи оволодінням космічного простору, люди мають справу з певним довкіллям — сприятливим чи несприятливим. Урахування його особливостей, тен­денцій змін та управління ним тощо дає змогу підтри­мувати сталість людського існування на рівні окремого індивіда та людських спільнот загалом, зберігати та використовувати природні ресурси.

Філософія екології, як вже зазначалося, виконує сто­совно науки евристичну функцію, вивчаючи та оптимізуючи сам процес екологічного пізнання, вишукуючи можливості його подальшого розвитку. Нарешті, люди­нознавство, попри те, що людина сама стає об'єктом екологічного дослідження, отримує могутні спонуки від


33

 


 


екології у своєму визначенні шляхів бажаного розв'язан­ня нагальних проблем та пошукові образів майбутньо­го. Сама ж екологія дістає від людинознавства відповіді на чимало питань, пов'язаних із необхідністю враху­вання ролі людини як головної геологічної сили на планеті.

Екологія являє собою один із найважливіших нап­рямів теоретичного освоєння дійсності і внаслідок цього виконує певну гносеологічну функцію в суспільстві. Основні її риси наступні.

Насамперед екологія істотно розширила предметне поле пізнання. Таке розширення здійснювалося перева­жно в трьох напрямах: помологічному, тектологічному та типологічному.

Розвиток помологічного напряму призвів до поглиблен­ня уявлень щодо тонких механізмів функціонування сис­тем, центруючим ядром яких є жива речовина. Виявилося, що їхня життєдіяльність є потужним універсальним антиентропійним чинником, засобом упорядкування універсуму, подолання збурювальних ефектів довкілля.

Тектологічні аспекти екології пов'язані насамперед з осмисленням структурного устрою досліджуваних об'­єктів. Вагомим наслідком пізнання в цьому напрямі стало з'ясування існування принципово нового класу структур, організованих на підставі стохастично-нелінійних зв'язків. Екологічні структури постали тими еле­ментарними макроклітинами, у котрих відбувається реальне перетворення речовин та енергії.

Типологічний напрям дав змогу виокремити множин­ність реалізації екологічних об'єктів, їхню спорідненість і відмінність, причому як синхронічну, так і діахронічну. Пов'язані з цим таксономічні та мерономічні підходи, прагнучи внести в наше бачення цих об'єктів науки певну впорядкованість, засвідчують чинність об'єктної різнорід­ності та ієрархічної шаруватості предметного поля екології.

Екологія виокремила нові класи закономірностей сві­ту. Серед них щонайменше можна виділити такі:

дескриптивні моделі, які покликані узагальнити на феноменологічному рівні данність екосистем спостеріга­чу, прояви їхньої структурно-функціональної організації та розвитку; головним засобом пізнання при цьому постає процедура опису;

емпіричні закономірності, що фіксують наявність стійких, усталених зв'язків, здобутих шляхом установ-


34

 


 


лення надійних факторів та залежностей між ними; їхня чинність обмежена, як правило, межами певного типо­логічного класу (узагальнення Аллена, Бергмана та ін.);

номотетичні зв'язки, що розкривають глибинні меха­нізми буття живої речовини і встановлюються шляхом теоре­тичного узагальнення наявного знання (математична теорія боротьби за існування, закон Гаузе, теорія біосфери тощо);

конструктивістські узагальнення, котрі окреслюють можливості та перспективи опредмечення людських знань у предметному полі екології, а також ймовірні шляхи та особливості трансформації його в умовах, заданих збурюючим суб'єктом (учення про ноосферу, проекти "Екополіс", "Біосфера-ІІ" тощо).

У своїй сукупності екологічні закономірності стано­влять каркас того змістового концентру, в якому живе і реалізується людина, через що їхнє життєвоорганізуюче значення важко переоцінити.

Екологічне пізнання привело до кардинальних зру­шень у розумінні навколишнього світу людини, її образ твориться на підставі визнання атрибутивності таких параметрів довкілля: цілісності і системності середовища існування, багаторівневості його організації та мультиспрямованості розвитку, пріоритетності для конкретного суб'єкта взаємодії цілком певних засад та обставин життя. Така реальність розкриває, з одного боку, можливість прояву глибинних творчих потуг людини, а з іншого — накладає низку обмежень на характер та мету її діяль­ності. Піднесення цих речей до рівня аксіоматичності призводить до формування такої адаптивної стратегії розвитку, за якої взаємодіючі об'єкти перебувають у стані стійкої динамічної рівноваги.

Нарешті, екологічне пізнання зумовило фундамен­тальні зрушення в розумінні сутності та призначення людини, її місця та ролі в універсумі. Екологія суттєво змінила зміст сучасного антропоцентризму, дослідивши характер та підвалини постання людини в біосфері, перетворення останньої у свою екологічну нішу і набуття, таким чином, відповідальності за все живе на планеті. Новий антропоцентризм повертається до людини не лише як до центру світу, а й як до такого утвору, котрий, обіймаючи його розумом, бере на себе моральну відпові­дальність за збереження та розвиток сущого.

Сучасна екологія посідає особливе місце в суспіль­стві, що зумовлено, насамперед, такими чинниками:


35

 

її статусом як фундаментальної універсальної науки:

практичною заангажованістю екологи для. розв'язання проблем виживання цивілізації;

наскрізною людиновимірністю екологічної проблема­тики.

Ці чинники зумовлюють множинність та поліваріативність соціальних функцій екології, тобто її різнома­нітного значення для сучасного суспільства. До кола основних соціальних функцій екології належать:

Гносеологічна, пов'язана з подальшим осмисленням та пізнанням системи "людина—біосфера" та її компо­нентів і зв'язків. Гносеологічну функцію виконують спеціальні соціальні інституції (інститути, факультети, кафедри та ін), спеціально підготовлені фахівці; резуль­тати опредмечуються у вигляді наукових текстів, дос­товірного знання в цілому.

Освітня, спрямована на інституалізацію норматив­них екологічних знань у суспільстві. Екологічна освіта має наскрізний характер і стосується всіх соціальних страт та груп суспільства. Її реалізовують також спеці­альні структури за допомогою дидактичних текстів, засобів масової інформації та ін. Наслідком екологічної освіти має бути набуття членами соціуму належних знань щодо довколишнього природного середовища.

Інформативна функція тісно пов'язана з освітньою, однак є самодостатньою. Екологічна інформація покли­кана надати членам суспільства знання щодо актуальних смисложиттєвих обставин та ситуацій, котре спроможне впливати на планування їхньої діяльності, прийняття рішення тощо. Особливо важлива інформація щодо різ­ких змін довкілля, тобто екстремальних ситуацій.

Світоглядна функція виконує роль засобу трансфор­мації набутих знань та інформації в особистісні цінності, ідеали, переконання, мрії, надії, сподівання — тобто у все те, що становить тонку архітектуру світогляду лю­дини. Особливу ваговитість екологізація світогляду на­буває з огляду на потреби тотальної переорієнтації від природокористування та панування над природою до природозбереження та пошанування довкілля.

Креативно-мистецька функція екології базується на тих нових вимірах, котрі задає екологія для творчості. Мова йде про використання екологічних об'єктів як модельних для конструювання, живопису, архітектури, приладобудування, про ті нові мистецькі вартості, котрі


36

 


 


принесла переорієнтація на пошанування природного довкілля. Реалізація цієї функції породжує нові твори, художні тексти, конструкції, прилади тощо.

Сакральна функція стосується найглибших обширів людської душі, задіяних на осягнення метафізичних сутностей. Екологія формує, принаймні у частини лю­дей, не тільки поважне, а й обожествлювальне ставлення до природи. У зв'язку з цим набувають нового життя традиційні екофільні релігії (буддизм, синтоїзм), уста­люються нові системи, центровані навколо ідеї "благо­говіння перед життям".

Практично-регулятивні функції чи не найважливіші для повсякденного життя суспільства, оскільки призна­чені для ефективного розв'язання нагальних проблем. Різновидами такого соціального опредмечення значення екології постають функції:

політична — як чинник налагодження міждержав­них стосунків та взаємин між владними структурами всередині держави. Нині екологія часто диктує стратегію політичної боротьби, визначає місце держави у світовому співтоваристві, окреслює засади розвитку спільноти на­цій у цілому;

технологічна — як чинник структурної перебудови економіки у напрямі заміни застарілих технологій на енергоємні та екологічно чисті;

правова — як законодавче закріплене унормування прав і обов'язків громадян щодо природного довкілля;

екологія при цьому визначає межі такого унормування;

валеологічна — як орієнтація на здоровий спосіб життя та здоров'я людини, як мірило людської діяль­ності загалом;

естетична, пов'язана з формуванням нових крите­ріїв краси та прекрасного, індукованих трактуванням природного як досконалого, а гармонійного співжиття з природою та іншими людьми — як прекрасного.

етична, зумовлена парадигмальним зрушенням у розумінні суб'єкта морально-етичних взаємин не лише як відносин між людьми, а й останніх з природою. Наділення живих організмів статусом рівноправного учасника людського дійства відбулося саме під впливом здобутків у галузі екології.

Повнота цивілізованого поступу, очевидно, значною мірою визначатиметься тим, наскільки ефективно та повно будуть реалізовані всі соціальні функції екології.


37

 


 


1.2. ЕВОЛЮЦІЯ ЕКОЛОГІЇ ЯК НАУКИ:

ОСНОВНІ ДОСЛІДНИЦЬКІ ПРОГРАМИ

Екологія як наука пройшла тривалий шлях роз­витку. У цьому процесі слід розрізняти тривалий період передісторії науки і власне історію екології. На першому етапі головною прикметою є наявність екологічного знання, не завжди осмисленого теоретично; на другому _ концептуальне, термінологічне й соціальне утвер­дження науки. Слід зазначити також, що екологічне знання може існувати як у контексті різних наук (ботаніки, зоології, агрономії тощо), так і набирати різних форм втілення, зокрема у сферах духовно-прак­тичній, предметно-діяльнісній, етнокультурній та ін. В обох випадках перед історико-науковою реконструкцією постає проблема експлікації екологічного знання з від­повідного тла і співвіднесення його із загальними зако­номірностями розвитку науки.

Виходячи із універсального значення системи "лю­дина — біосфера" еволюцію екології як науки доцільно простежити крізь призму такого фундаментального для методології та філософії поняття, як "науково-дослідні програми". Введене Імре Лакатошом у 60-ті роки XX ст., воно сприяє логіко-нормативній реконструкції процесу зміни знань і побудові логіки розвитку наукових теорій на основі ретельного вивчення реальної історії всієї науки. У цьому контексті зростання "зрілої" (роз­виненої) екології постає як послідовна зміна та допов­нення низки дослідницьких стратегій.

Космологічно-цілісна програма. Знання про довкіл­ля було притаманне людині з найперших кроків антро­погенезу. Воно, власне, було необхідною умовою виживання наших предків. Ці знання використовували­ся під час облаштування житла, полювання, рибальства "тощо. З часом, коли постають міфологія та релігія, знання про довкілля експліцитно входять у найдавніші світоглядні системи.

У міфології природа зображується за аналогією з людьми та закономірностями їхнього життя; людина антропоморфізує природу, не відділяє себе від неї.. Понад те природа ототожнюється з людиною, а сили її пос­тають у вигляді людей-богів. Інакше кажучи, міфологія


38

 


 


постає системою світоглядне інтерпретованих знань дав­ньої людини про природу, динаміка сили якої прояв­ляється у вигляді вчинків героїв міфів. Унаслідок цього і сама природа, її сили-стихії знайшли своє понятійно-образне втілення. І коли ми називаємо імена верховних богів — Зевса, Юпітера, Дажбога тощо, — то за цими іменами постає водночас і життєдайна живильна сила сонця-вогню.

В античну добу відбуваються істотні зрушення сві­тоглядного і теоретико-пізнавального характеру. Мова йде передовсім про перехід від прямого ототожнення людини і природи, людини і суспільства, матеріального й ідеального, поняття й образу до їхнього розмежування, розрізнення і, зрештою, протиставлення. Водночас фор­мується нова галузь освоєння людиною світу — наука, в якій екологічне знання здобуває безпосереднє побуту­вання. В обох випадках, однак, зберігається традиція розгляду світу в цілому, як єдності. Цим визначаються і сутнісні ознаки першої з екологічних програм — космологічно-цілісної.

Напрочуд рельєфно моделювання—осмислення світу за аналогією зі світом людини зафіксовано в одному із сакральних пам'яток давнини — Яджурведах, створених наприкінці II—початку І тис. до н.е. Приносячи в жертву коня, тексти докладно тлумачать: "Голова жертовного коня — суть зоря, око — сонце, дихання — вітер, вухо — місяць, ноги — частини світу, ребра — проміжні частини світу, кліпання — день та ніч, суглоби — поло­вини місяців, з'єднання — місяці, кінцівки — пори року, тулуб — рік, коси — промені сонця, форма — Накшатрас, кістки — зорі, плоть — туман, волосся — рослини, хвіст — дерева, рот — Агні, відкритий рот — Вайшванара, живіт — море, анус — атмосфера, яєчка — небо та земля, сім'я — Сома, коли він жує, тут з'являється блискавка, коли він рухається, тут йде дощ, його мова суть мови" (Ядж., VI, 2, 5). Неважко помітити типоло­гічну спільність міфологічних конструкторів різних на­родів, включно із збереженими до наших днів. Достатньо для цього лише згадати, наприклад, україн­ські колядки, в яких світове дерево, універсум і донині оспівується як зеркально відображення світу людини.

Космологічно-цілісна парадигма загалом лежить у річищі грецької науки про "природу". Очевидно, вже з Анаксімандра, якому ставлять у  заслугу  деавтропоморфізацію та деміфологізацію картини


39

 


 


світоустрою можна вести мову про природничо-наукове обгрунтування цієї програми. Наразі з Платона розпочинаються витоки уявлень про трансцендентне походження принципів природного та морального устрою. Втім, лише Арістотель, особливо у своїх трактатах "Про небо" та "Метеорологіка", а також "Походження тварин" та "Про частини тварин", обгрунтував головні засади цієї програми. Грунтуючись на засадах метафізики, трактуванні сутності природи, явності форми і пасивності матерії, живильності ентелехії, Арістотель пропонує таке бачення довкілля, в якому суть наявні усі формотворчі начала світу — від людини та внутрішніх спонук речей по універсуму і транспенденції як божественної причинності. Тому у цій системі поєднані і конкретні описи екологічних обставин та живих організмів зі схемою гармонії устрою органічного світу — у вигляді "драбини істот". Слід зауважити, що взаємні стосунки відповідності живих істот довкіллю у такій концепції трактуються як визначально притаманні речам та істотам. Отже, мова може йти не про генезис, виникнення чогось нового, а лише про реалізацію потенцій вже існуючого.

Медико-екологічна програма. Інше джерело зарод­ження екологічної думки — антична медицина та гео­графія. У працях Геродота, Фукідіда, Полібія, Страбона, Клавдія Птолемея та інших мис­лителів ми знаходимо влучні опи­си природи, флори та фауни різ­них частин світу, залежності людності певних регіонів від умов, що там є. Особливо виразно подібні спостереження відобрази­лись у працях "батька медицини" Гіппократа. Вже у фундаменталь­ному зібранні книг (понад 70), яке приписують   цьому   вченому, "Корпусі Гіппократа" — черво­ною ниткою проходить думка про те, що до пацієнтів слід застосо­вувати індивідуальний підхід — враховувати особливості як самого хворого, так і тієї природної міс­цевості, у якій він народився та перебуває. Відтак одним із профілактичних і лікувальних засобів за Гіппократом виступає рідна природа пацієнта — клімат, вологість, повітря, земля тощо. Щоб вилікувати людину, часто Достатньо повернути її на Батьківщину.

'Гак само визнавав Гіппократ значний вплив довкілля не лише на окрему людину, а й на цілі народи. У трактаті "Про повітря, води і місцевості" він докладно


40


простежує детермінованість повсякденного життя, зви­чаїв та біології скіфів кліматом та ландшафтами краю:

"На їхній, зріст шкідливо впливає постійна оголеність країни.» мешканці країни подібні виглядом один до одного; вони завжди вживають одну й ту саму їжу, носять одну й ту саму одежу влітку і взимку, дихають вогким і густим повітрям, п'ють снігову й крижану воду і не відають втоми". Тому Гіппократа справедливо можна вважати не лише великим медиком, а й пред­течею медичної екології та екології людини.

Аналітико-гомологічна програма. Фундатором цієї програми був засновник ботаніки, учень Арістотеля Теофраст. У сво­єму трактаті "Дослідження про рослини" він обгрунтував методо­логічні та методичні вимоги до вивчення будови та життя рослин. Учений вважав, що відмінності між рослинами і їхню природу взагалі слід розглядати, досліджу­ючи їхні частини, властивості, ви­никнення та життя. Частини — об'єкт дослідження (у сучасному розумінні) морфології рослин, вла­стивості та виникнення — фізіо­логії, а життя — екології. Як же потрібно здійснювати науковий , пошук? Необхідно з'ясувати, наго­лошував Теофраст, які частини е у всіх рослин, а які — у деяких, якщо є можливість, то слід про­вести аналогії, причому порівню­вання треба здійснювати стосовно найбільш подібного та найдоско­налішого. У цьому — зародок ме­тодів аналогії та ідеалізації, а також   порівняльно-морфологіч­ний метод, котрі у їхній екологіч­ній інтерпретації широко вико­ристовуються сучасною фітоценонологією.

 Загальний підхід та метод, запропоновані Теофрастом, досить

 


41

 


 


прикметні. Справді, аналітичний підхід — розгляд частин, властивостей, будови — дає змогу побачити своєрідність кожного об'єкта, кожної рослини, її уні­кальні якості; гомологічний (порівняння на основі ана­логії) дає можливість виявити місце досліджуваного в системі типологічне однорідних об'єктів. Причому по­рівняння з подібним та досконалим окреслює межі типологічної сукупності. А звернення до вивчення "жит­тя" засадничо стимулює пошук корелятивних зв'язків між організмами та довкіллям, розкриття формотворчої ролі останньої. Не випадково підхід Теофраста знайшов втілення у таких екологічних дисциплінах, як хорологія, анатомія рослин, систематика та ін.

Екобіоморфологічна програма. Витоки цієї дослід­ницької програми сягають Середніх віків і пов'язані насамперед з іменами Альберта Великого (Магнуса) і германського імператора Фрідріха II Гогенштауфена.

Енциклопедист середньовіччя Альберт Великий ціка­вився також і проблемами природознавства, про що свідчить його праця "Про рослини". Передовсім його цікавили питання переходу ("мутації" — у термінології вченого) рослин з дикого стану у культурний: "яким чином змінює воно спосіб життя від стану до стану, коли з дикого воно перетворюється у культурне або городнє, а з городнього стає диким". На його думку, головні чотири чинники таких змін — їжа, оранка, посів та щеплення. Згідно з цим Альберт Великий розглядає питання про те, яким чином і які добрива змінюють "природний звичай рослин", яким є вплив води, оранки, як слід обробляти поля на рівнині й у горах, як треба "лікувати" їх, тобто готувати до виро­щування певних рослин. Неважко помітити, що за цими роздумами та порадами стоїть значно більше, ніж агро­техніка та агрономія. А саме: припущення про можли­вість зміни форми рослини та способу її життя, теза про залежність таких змін від чинників довколишньої природи, визнання різноякісності природи рослин і, як наслідок, висновок про можливість управління образом життя та формоутворенням живих істот. Не кажучи вже про вагомі світоглядні потенції подібних поглядів, вони були новаторськими і з суто природознавчого боку, бо закладали підвалини екології та географії рослин, розуміння феномена екобіоморф — цілісних систем вза-


42

 


 


ємообумовлених еколого-морфологічних адаптацій, що визначають загальну конституцію тіла організму відпо­відно до конкретних напрямів еволюції виду в умовах конкретного біотопу (Алеев, 1986).

Не з меншими підставами до фундаторів екобіоморфологічної програми можна віднести і Фрідріха II. Державний діяч водночас був завзятим мисливцем і тонким спостері­гачем. Свої спостереження він виклав у трактаті "Про мистецтво полювання з птахами". Його висновки тим цінніші, що доповнюють роздуми Альберта Великого ма­теріалом з тваринного світу. Зокрема, Фрідріх П докладно описує особливості способу життя птахів, будову їх органі­зму залежно від конкретних умов проживання. Йому відомі відмінності у темпах розвитку птахів в умовах розвою в гніздах на деревах або на землі. Чи не вперше в науці він звертає увагу на власне екобіоморфи — життєві форми, — і за всіма правилами класифікації виділяє їх основні групи: наземні, водні та проміжні; описує розподіл кожної з цих груп у просторі, особливості їх харчування» добовий цикл життєдіяльності, сезонні міграції, морфо­логічні та фізіологічні відмінності між особинами одного виду, що мешкають у різних умовах довкілля тощо. Вчений передбачив навіть такі закономірності, які у XX ст. були названі правилами Бергмана. Безпосереднє від­ношення до екобіоморфологічної програми мали також студії Геоснера з Швейцарії, який досліджував у 1560 p. притаманність рослин певним місцевостям, а також Менцель та Дж. Рей, перший з яких увів поняття "географія рослин", а другий докладно описав місцезнаходження рослин.

Систематична програма. К. Лінней, реформатор систематики (так­сономії), має безпосереднє відно­шення і до історії екології. Він є автором конкретних екологічних досліджень, зокрема описів верти­кальної поясності рослинності гір, типів тундр та боліт, а також ори­гінальної типології місцезнаход­ження рослин. Водночас він ви­явився фундатором науково-дослідницької програми, яка не лише    реформувала систематику, а й


 

 

 

 

43

справила кардинальний вплив на екологію. Основна праця К. Ліннея — "Філософія ботаніки" (1751).

Систематична програма Ліннея грунтується на та­ких фундаментальних засадах, як визнання ієрархГі об'єктів живого (передовсім таксонів); визнання нерів­ноцінності ознак організму, щонайменше для зручнос­тей визначення виду; уніфікована мова опису біосистем (бінарна номенклатура). Взяті воєдино, ці принципи давали змогу осягнути та зафіксувати органічний світ як типологічна розчленований, складно організований, взаємозв'язаний та цілісний.

Вертикальна ієрархія, введена Ліннеєм, тобто нисхідне членування більших спільнот організмів на менші (наприклад: царство — тип — клас — ряд — сімейство — рід — вид — варіація) являла собою рішучий крок до визнання множинності не лише одиничного, а й особливого та загального, якісної данності біосистем, багаторівневості живої матерії. Спочатку, щоправда, це вирішувалося як проблема прагматична — розрізнення самих таксономічних категорій. Однак постулат про нерівнозначність ознак таксонів різного рівня фактично означав переорієнтацію на розкриття багатоякісності реального світу живого.

Слід додати, що безпосередньо за Ліннеєм французь­кі вчені М. Адансон та Ж.-Б. Ламарк істотно розширили її евристичні можливості. Це сталося за рахунок об­грунтування ще двох теоретичних положень системати­ки: нерівноцінності ознак біосистем одного і того самого таксона (рівня) та дихотомії (розходження) ознак. Перше з них давало змогу уникати "безглуздої нескінченності" (у розумінні Гегеля) під час перебору та порівняння організмів між собою і виявити міру подібності та несхо­жості їх один з одним; друге — визначати одиничні організми як елементи усталеної класифікації чи навіть установлювати їх унікальність, не пориваючи зв'язку із живою спільнотою загалом. Не випадково пізніше відзна­чені узагальнення сприяли виробленню теорій еволюції, системності, рівнів організації, а також таких узагальнень, як закон Бера, закон Геккеля-Мюллера, принцип дивергенції та монофілії Дарвіна, закон адаптивної радіації Ковалевcькoro-0cбopнa. Уповні засади систематичної програми Ліннея знайшли своє втілення і в сучасній колегії, класифікація та систематизація об'єктів якої Цілком фундується на її методології.


44

 


 


Еколого-натуралістична програма. Формування ос­новних принципів цієї програми — власне екологічної — пов'язане з іменем французького натураліста Ж.-Л.Л. Бюффона та німецького вченого О. фон Гумбольдта.

Бюффон, зводячи споруду гран­діозної "Природничої історії", по­ставив завдання "обійняти всі пре­дмети, що у цім світі нам явлені". Попри методологічну обмеженість тогочасного природознавства, зок­рема описовості та пошукові інди­відуальних відмінностей об'єктів, Бюффон намагається охопити світ у цілому, виходячи при цьому (на відміну від античних авторів) практично лише з природних при­чин. Тому природа для Бюффона — суть велична й величезна ціліс­на споруда, пронизана функціо­нальними та генетичними (історич­ними) зв'язками. Бюффон висло­вив також чимало прогресивних міркувань щодо істо­ричної мінливості тварин та рослин, вбачаючи причи­нами зміни клімату вплив їжі на форму шлунку, антропогенний вплив тощо, тобто розглядав органічний світ з еколого-еволюційних позицій.

Гумбольдт значно розвинув запропонований Бюффоном підхід. У своїй багатотомній праці "Космос" він цілеспрямовано реалізував засади цілісного бачення універсуму у єдності його органічного та неорганічного складників, організованого та функціонуючого за пев­ними законами та правилами, єдиного та цілісного. Це — завдання окремої науки: "Узагальнення фізичних законів та виклад загальних висновків, — підкреслював натураліст, — належать вченню про Космос, котре, щоправда, є для нас ще досі наукою індуктивною. Матеріалом для цього вчення слугує опис життя ор­ганізмів (тварин та рослин) в умовах ландшафтних взаємозв'язків з різноманітними формами земної повер­хні, кожна з яких є лише незначною частиною всього життя нашої планети". Опис окремих видів та форм живих організмів у такому разі не є самодостатнім, а постає засобом для пізнання закономірностей природи вищого гатунку. Рослини і тварини не відділені одні


45

 


 


від одних непрохідним бар'єром, а перебувають у тіс­ному зв'язку між собою та з іншими компонентами повкілля. Світ загалом — суть єдність помісних сил органічної та неорганічної природи. Основою ж такої єдності, за Гумбольдтом, є постійний обмін речовин між організмами та їхнім природним оточенням.

Гумбольдт розвивав також думку про те, що царства рослин 1 тварин, так само як і людське суспільство, мають свою власну історію. Вів намагався охопити цілісним поглядом явища еволюційного сходження від найпростіших форм матерії до найскладніших: від людини до космічних утворів (туманностей, планетних систем тощо). Сам хід історії органічного світу закономірно пов'язаний з геоло­гічними, кліматичними та іншими змінами на поверхні Землі. А дослідження закономірностей подібного роду має бути повністю підпорядковане цілісному баченню природи. По суті, Гумбольдт окреслив контури своєрідної метанауки, об'єктом дослідження котрої є життя як космічний феномен. Пізніше можливості такого підходу блискуче реалізував В. І. Вернадський у своєму вченні про біосферу, попередниками якого справедливо вважаються і Бюффон, і Гумбольдт.

Еколого-еволюціоністська програма. Концептуальні засади цієї програми були розвинені переважно у працях англійських натуралістів Ч. Лайєля та Ч. Дарвіна. Суть її полягає у розробленні нової методології і теорії ви­никнення екологічних феноменів — адаптацій, доціль­ності, прогресу та ін.

Ч. Лайель, передовсім у праці "Основи геології", рішуче пориває з традицією залучення метафізичних сил для з'ясування природних явищ: цілком достатньо, стверджує вчений, для пояснення подій минулої геоло­гічної історії Землі знання сутності нині діючих сил. Інакше кажучи, запропонований принцип уніформізму (актуалізму) грунтувався на афоризмові: "вивчення сучасного є ключем до пізнання минулого". Якщо нині має місце вулканічна діяльність, то немає підстав запе­речувати її прояви у минулі часи; якщо нині спостері­гається зміна та конкуренція видів, то і події колишніх часів слід оцінювати на підставі подібних чинників.

Ч. Лайєль обгрунтував, що геологічні шари земної кори неоднорідні та відмінні одні від одних, а тому неподібність, зафіксована стратиграфічне, може слугу­вати водночас і показником тяглості відповідних груп організмів у часі. Він вважав також, що види здатні змінюватися, пристосовуючися до довкілля, що ці зміни відбуваютьcя поступово, повільно але неминуче, що добуті властивості успадковуються та ін. Загалом ці


46

 


 

 


 


висновки досить адекватно відображали феноменологію біогенезу. А принцип уніформізму став наріжним каме­нем будь-якого дослідження, пов'язаного з реконструк­цією минулих подій. Щоправда, використання його вимагає ґрунтовної методологічної культури.

На ідеї Ч. Лайєля широко спиралися біогеографи Е. Форбс, А. Декандоль та ін. Е. Форбс, намагаючись пояснити закономірності поширення видів, уводить по­няття "specific centres" (спеціального центру) — вихідної географічної точки, з якої індивіди одного виду, що походять від однієї предкової пари, почали своє геогра­фічне поширення (1846). Він же ввів поняття видів-на­місників, тобто таких, що змінюють автохтонні форми. А. Декандоль (1856), маючи за мету свого пошуку осягнення законів поширення "рослин на землі за до­помогою обмеженого числа фактів" (підстав та доказів), стверджував, що ботанічна географія перестала бути простим зібранням емпірії: вона стає теоретичною нау­кою, намагаючись довести, що сучасне поширення рос­лин може бути задовільно пояснене нині існуючими кліматичними умовами, які, у свою чергу, є наслідком причин дотеперішніх.

Безумовно, вирішальний вплив на впровадження на­укової методології в екологію справили праці Ч. Дарвіна. Запропонована ним теорія еволюції шляхом природного добору є одним з найвидатніших інтелекту­альних здобутків людства, і тому значення її виходить далеко за межі біології та екології. Не випадково Дарвіна порівнюють з І. Ньютоном та А. Ейнштейном за силою впливу на суспільство, на науковий поступ вза­галі. Тому, не торкаючись власне дарвінізму, розглянемо конкретні зрушення, спричинені вченим на царині еко­логії. На мій погляд, зосередитись варто на двох обста­винах: зламі постулатів есенціалізму та прогресионізму і переході до нових парадигм у природознавстві.

У всій додарвінівській науці панувала парадигма архетипу: організація всієї множини живих істот за певними зразками. Коріння такого бачення світу — в есенціалізмі, з його потрактуванням природи сутностей, їх еманації та повернення до першоначала. Свого часу й у своїх межах ця методологія була досить продуктив­ною. Але вона в принципі не дає відповіді на запитання, звідки постають нові якості—ознаки. Так само і реаль­ний процес функціонування та розвитку біоти підміня-


 

 


47

 


 


ється картиною сходження — прогресу — до якоїсь наперед заданої мети.

Постулат архетиповості Дарвін полишив, звернув­шись до систематичної ревізії підкласу вусоногих рач­ків. Майже десятиріччя кропіткої роботи і чотири фоліанти висновків утвердили Дарвіна в думці, що будь-який організм будь-якого таксону унікальний. Саме тут коріниться відхід від догми есенціалізму про вті­лення у кожній особині ідеального типу організації, відмова від постулату про типологічну концепцію виду, що будь-яка особина виду повністю репрезентує всі ознаки виду. І хоч цей висновок був зроблений на феноменологічному рівні (згодом його докладно обгрун­тувала генетика), він дав змогу перекинути місток до наукового розуміння сутності життя, його еволюції, розмаїття та єдності, незнищенності врешті-решт.

Аналогічним чином, прогресионізм був подоланий, коли вдалося розкрити справжній механізм пристосу­вання та видоутворення. Сенс розвитку виявився не у сходженні до ідеального типу організації, а в постійно­му, невпинному пристосуванні видів до довкілля, дося­гненні з ним стану рівноваги. Мірилом прогресу виду постає вже не досконалість будови (наближення до архетипу людини тощо), а здатність виживати в кон­кретних умовах середовища. Зрозуміло, що цей висно­вок має і суто екологічний зміст.

Сам Дарвін досліджував і конкретні екологічні пи­тання. Аутекологічні спостереження, зокрема, спонука­ли до формування багатьох тез раннього дарвінізму. Відомо, що порівняння споріднених видів птахів Пів­денної Америки та Галапагоських островів, сучасних та викопних лінивців було поштовхом до трансформізму. Опис видів, що заселили ту чи іншу ділянку суходолу чи моря, засвідчував, що доцільність будови та способу життя вказаних організмів адаптивна, конкретна і ви­значається умовами природного оточення. У разі зміни останнього неминуче мають настати і зміни біоти: міг­рація, вимирання або виникнення нових пристосувань.

Дарвін виконав і низку синекологічних досліджень.

У праці "Будова та розподіл коралових рифів" (1842) аналізуються надвидові системи, фактично — цілісний біогеоценоз. Екологічна характеристика окремих видів, що заселяють атоли, коралові рифи, морське середовище, доповнюється думками щодо закономірностей існу-


48

 


 


вання їх у певній системі вищого порядку. Такий підхід є необхідним, коли довколишні зміни стосуються всього біогеоценозу. Останнє буває, зауважує Дарвін, коли атоли опускаються під воду, внаслідок чого його меш­канці опиняються в зовсім іншій екологічній ситуації. У такому разі відбувається зміна одних видів іншими, котрі краще пристосовані до життя на певній глибині. Отже, змінюється вся екосистема.

Біогеохімічна програма. Одним із найвидатніших узагальнень сучасної науки є вчення про біосферу В. І. Вернадського. Прикметне, що це узагальнення виявилося реалізацією ідей, закладених ученим у біо­геохімічну науково-дослідну програму ще наприкінці XIX ст.

Вивчаючи хімічний склад земної кори, її окремих мінералів, живих істот, закономірності у поширенні хімічних елементів на поверхні землі, В. І. Вернадський зробив висновок про глибоку обумовленість біогеохімі­чних процесів, зокрема потоків атомів на планеті. Таким чином здійснюється кругообіг речовин та енергії, при­чому вирішальну роль у його спрямуванні та інтенсив­ності, перерозподілі, відіграє жива речовина. Із постанням людства, писав учений (1944, с. 114), "пo-верхня планети — біосфера — хімічно різко змінюється людиною свідомо і головним чином несвідомо". Згодом оболонку,   де  протікають  біогеохімічні  процеси, В. І. Вернадський назвав біосферою. Так було запропо­новано нову парадигму осмислення природи.

Про біосферу (як сукупність живих істот) писав ще Ж.-Б. Ламарк у праці "Гідрогеологія" (1802). Австрій­ський геолог Е. Зюсс використовував цей термін для позначення утворених живими організмами викопних порід ("Про походження Альп", 1875). Німецький геолог І. Вальтер вживав цей термін у традиції Зюсса. Укра­їнський геолог П. Тутківський писав про біосферу як про просторове розміщення біоти на планеті. В. І. Вер­надський у низці праць, передовсім у книзі "Біосфера" (1926), що була практично одночасно видана основними європейськими мовами, розробляє принципово нове ро­зуміння феномена біосфери — як якісно відмінного від усіх інших об'єкта, як області існування життя на планеті, як найбільшого біокосного тіла на Землі. Тобто біосфера — це своєрідна "плівка життя", що огортає


 

 


49

 


 


поверхню планети де товстішим, а де — дуже тонким покривалом, залишаючись при цьому цілісним, динамі­чним, самоорганізованим утвором, що постійно розви­вається. Як ціле, у свою чергу, біосфера включена у ще обширніше довкілля — глибинні породи Землі, з одного боку, космічний простір — з іншого. Таким чином, біосфера постає об'єктом не лише земним, а й космічним. Згодом у середині XX ст. самим В. І. Вернадським, а також видатним французьким мислителем П. Тейяр де Шарденом була сформульована концепція ноосфери; остання — це такий стан біосфери, котрий визначається діяльністю людини.

Системна програма. Виникнення цієї науково-дослід­ницької екологічної програми відбувалося у річищі за­гальної переорієнтації наприкінці XIX— на початку XX ст. наукового пізнання на системний аналіз об'єктів. Вимоги системності були опрацьовані в праксеології (Т. Котарбінський), тектології (А. Богданов), викладені у "загальній теорії систем" (Л. фон Берталанффі), вченні про гомеостазис К. Бернара та ін. В екології узагаль­нення, що мали ознаки системного підходу, мають місце у працях Е. Ресселя, Дж. Грінелла, В. Шелфорда, В. Станчинського, Й. Пачоського, Ч. Елтона, Л. Рамен-ського, В. Альохіна, Д. Кашкарова. Логічним завершен­ням реалізації цієї тенденції було обгрунтування концепцій екосистеми та біогеоценозу, що означало перехід до екології системної, динамічної. Особливої ваги у цьому набули праці Й. Пачоського, В. Сукачова та А. Тенслі.

Й. Пачоський, український еколог та ботанік, ще наприкінці XIX ст. запропонував виділити для вивчення рослинних угрупувань науку флорологію (пізніше він зупинився на терміні фітосопіологія). У визначенні ос­новного об'єкта цієї науки — рослинної спільності (угрупування) — Пачоський (1910, с. 15) фактично реалізує вимоги системного підходу: "Рослинна спільнота є рослинним покривом, який одягає собою субстрати більше чи менше змінені під впливом рослинних організмів, причому члени, що входять до складу цього покриву, зв'язані не тільки з наявними зовнішніми екологічними умовами, а й між собою певною залежні­стю соціального гатунку, при цьому утворюється щось ціле ~- життєва одиниця вищого порядку". Отже, мова


50

 


 


йде фактично про єдність ценозів з певним ландшафтом, унаслідок чого утворюється якісно інший об'єкт. А це і е фундаментальною тезою системного аналізу.

Російський еколог В. Сукачов (1972, с. 329), який, власне, і є автором терміна "фітосоціологія" (1908), незалежно від інших дослідників уводить поняття і розробляє концепцію біогеоценозу. Згідно з останнім авторським визначенням, "біогеоценоз — це сукупність на певному проміжку земної поверхні однорідних при­родних явищ (атмосфери, гірської породи, рослинності, тваринного світу та світу мікроорганізмів, грунту і гідрологічних умов), яка має свою особливу специфіку взаємин цих утворюючих Ті компонентів і певний тип обміну речовиною й енергією між собою та іншими явищами природи, яка являє собою внутрішньо супере­чливу діалектичну єдність, що перебуває у постійному рухові, розвитку". Найважливіший результат біогеоценотичних досліджень полягав в обгрунтуванні тези про реальність біогеоценозу як природного тіла, дискретно­го, окресленого у просторі, зі специфічними зв'язками між компонентами, здатного до самоорганізації та са­морозвитку.

Потужні імпульси для утвердження системного під­ходу пов'язані також з іменами Ч. Елтона та А. Тенслі. У книзі "Екологія тварин" (1927) Ч. Елтон сформулював теоретичні засади таких узагальнень, як піраміда чисел, екологічна ніша, ланцюги та цикли харчування, сукцесії тощо. Продовжуючи цю традицію, А. Тенслі дійшов висновку, що несистемних об'єктів в екологи практично не буває, що відобразила запропонована ним концепція екосистеми. За Тенслі (1935), екосистемами слід вва­жати біотичні угруповання найрізноманітнішого об'є­му та рівня разом із притаманними їм екологічними умовами. Тобто екосистемами є утвори живого, почи­наючи від квіткового горшка чи лісового пенька і закін­чуючи степовими просторами Євразії чи біосферою в цілому. Отже, екосистема — це безрозмірна стійка система живих та неживих компонентів, у яких здій­снюється зовнішній та внутрішній кругообіг речовин та енергії.

Названими підходами не вичерпувалися спроби окреслити основний об'єкт екології. Близькі за значенням терміни пропонували у різний час Форбс ("мікрокосм"), Аболіа ("епіморфа"), Полинов ("елементарний ландшафт"), Фрндерікс ("голоцен"), Рамевський


51

 


 


("епіфація"), Сочава ("виділ фації") та багато інших. Проте у - „ературі закріпилися саме терміни екосистема та біогеоценоз, поячому перший із них ширше використовується в англомовній літературі, а другий — в європейській, особливо російській. Втім, тотожний зміст цих понять неодноразово констатувався в ухвалах поважних міжнародних зібрань та форумів. Зокрема, ще в 1959 р. на симпозіумі з уніфікації основних понять екології, що працював у памках IX Міжнародного ботанічного конгресу в Канаді, офіційно було визнано рівнозначність понять "біогеоценоз" та "екосистема" і запропоновано вживати їх як синоніми.

Викладені науково-дослідні програми екологічного пі­знання, звичайно, не вичерпують всієї повноти концеп­туальних та парадигмальних зрушень у розвитку науки. Але вони дають достатнє уявлення про час та причини постання найважливіших ідей сучасної еколо­гії, які істотно визначали Ті становлення як науки і продовжують впливати на її нинішнє теоретичне роз­маїття. У взаємодії, доповненні та конкуренції різних теоретичних систем формувався образ екологічної ре­альності, прогресувала екологія як цілісна, окремішня наука.

Роль екології у створенні наукового образу життя на Землі. Розуміння сутності життя, його виникнення, розвитку, зв'язків із довкіллям тощо є фундаменталь­ним завданням наукового пізнання, до розв'язання яко­го активно залучається й екологія. У різні часи, залежно від досягнутого рівня розвитку науки та соціокультурних чинників, побутували відмінні образи живого та екологічної реальності.

В античні часи науками, які спеціально досліджували проблеми сутності життя, була "фізика" (тобто філософія як нерозчленована синкретична система знань), а також описові науки — зоологія, ботаніка, частково ембріологія. деякі прикладні галузі науки, передовсім медицина та агрономія. У Греції лідером життєзнавства була зоологія, вихідне значення якої і полягало в тому, щоб бути "наукою про живе"; у Римі на передній план мсуваються медицина та агрономія згідно із загальною прагматичною спрямованістю природознавства цієї доби. "тім, остаточне відмежування біології від медицини з "Тономією відбулося лише в Новий час.

 У цей час було висунуто низку цікавих поглядів щодо природи живого. Так, Фалес Мілетський вважав, що між життям та смертю не існує різниці; Хрисіпп оділяв життя на споглядальне, діяльне та розумове.


52

 


 


Арістотель вважав, що життя — це харчування, ріст та постаріння, причиною яких є принцип, котрий має мету у самому собі. Цей принцип Арістотель назвав "ентелехією" для позначення актуальної дійсності пре­дмета, цільової причини. При цьому він запропонував першу в історії науки класифікацію тваринного світу і звернув увагу на те, що можна назвати багатоякісністю життя. "Про життя, — зауважував філософ, — не можна говорити як про один вид: одне життя прита­манне тваринам, інше — рослинам. Таким чином, визначення можна, звичайно, давати зумисне так, щоб всяке життя було назване відповідно і визначене як один вид" (Топіка. Кн. VI. Гл. 10. С. 28—33). Визна­чення життя, за Арістотелем, має вказувати на загальне та особливе, окреслювати як данність предмета, так і його причину. Тому про життя можна вести мову принаймні тоді, коли у нього є хоча б одна з наступних ознак: розум, відчуття, рух та спокій у просторі, а також рух у розумінні споживання, занепаду та зрос­тання. Про рослини можна говорити, коли є щонаймен­ше зростання; за наявності ж відчуттів ми вже маємо справу з тваринами.

Доба Відродження впевнено висуває в лідери науки про людину передовсім анатомію (морфологію у широ­кому розумінні слова). У життєзнавство привноситься новий дослідницький стиль — аналітичне розчленування об'єкта, цілеспрямований експеримент, точний опис, пошук теоретичного пояснення отриманих фактів. Зав­дяки цьому було нагромаджено великий масив емпірич­ного матеріалу, здобуто низку видатних теоретичних узагальнень, насамперед на ниві розуміння організму людини як цілісної системи. Сюди слід віднести, зок­рема, відкриття великого та малих кіл кровообігу, розкриття функцій багатьох важливих органів та струк­тур людини.

Формування сукупного образу живої речовини та наук про неї у цей час і в наступні віки визначається взаємодією, включаючи протистояння, двох пояснюваль­них парадигм, а саме: неоплатонівського есенціалізму та механістичного детермінізму.

Неоплатонізм, розвиваючи античні філософські по­гляди, в працях Плотіна, Порфирія, Ямвліха, Прокла (III—V ст.), обгрунтував дві надзвичайно важливі у світоглядному та методологічному плані ідеї: по-перше,


53

 


 


наявність ідеального прототипу (прообразу) будь-яких предметів у світі, по-друге, причинно-наслідковий зв'я­зок між сутностями різного гатунку. Самі ж сутності випливають шляхом еманації з першооснови, творячи усе видиме розмаїття живої і неживої природи.

Безпосередньо в біології вимоги есенціалізму реалі­зувалися шляхом допущення існування якихось архетиіпів живих істот, за якими вони організовані, а також походження їхньої множини внаслідок розгортання іде­альних архетипів у реальні предмети. Подібну концеп­туальну спрямованість мали теорія "викладених" зародків А. Галлера та Ш. Бонне, концепція анімалькул Ж. Б. Ро­біне, уявлень про архетипи Й. В. Гете та Р. Оуена, вчення про плани побудови організмів Ж. Кюв'є та Е. Ж. Сент-Ілера, теорія епігенезу В. Гарвея та К. Ф. Вольфа, натурфілософські конструкції Шеллінга, Гегеля, Окена та багато інших узагальнень. Отже, спо­чатку — ідеальна модель, архетип, потім — реальний світ, організми, біосистеми взагалі. Детермінація взає­мин між живими істотами і довкіллям тут передумовлена кінцевими причинами, а не безпосередніми стосунками їх як самодостатніх утворів.

Механістичний детермінізм виріс та утвердився на підвалинах успіхів природознавства Нового часу. Від­криття у галузі механіки, астрономії, гідрології, теорії твердої речовини, теорії механізмів, книгодрукуванні та техніці загалом лягли в основу промислових та еконо­мічних революцій XVI—XVIII ст. Це, у свою чергу, висунуло сформований стиль мислення та дослідження у лідери науки, "законодавця мод" у галузі філософії, світобачення в цілому. Виникла своєрідна механістична картина світу, що задавала інтерпретаційні схеми для багатьох галузей знань про неживу, живу та людську природу.

Чіткого обгрунтування подібна методологія набула вже в працях Р. Декарта. Відштовхуючись від посту­лювання самодостатності буття мислячого суб'єкта, ви­вищення раціоналізму як ідеології діяльного суб'єкта, механіцизм утверджує примат законів природи, причому тлумачить їх вічними та незмінними, а світ — досить одноманітним. По суті, пізнання якості речей здійсню­ється через з'ясування їхніх взаємин та кількісних відношень, що тягне за собою відмову від пояснення грибків та новоутворів. Механіцизм визнає тотожність


54

 


 


органічної та неорганічної природи і зводить складне до більш простого, надає перевагу пошукові строгої передзаданості та жорсткої зумовленості змін. Ідеалом науки та способу організації знань вважаються геометрія і математична теорія, головним методом — математична дедукція та аналіз як зведення вищого до нижчого, складного до простого. Показовими у цьому зв'язку є хоча б назви головних праць цього періоду французького філософа Ж. О. Ламетрі — "Людина—машина", "Лю­дина—рослина" та ін.

У науках про живе було запропоновано чимало уза­гальнень, що грунтувалися на методології механіцизму. Вже ятромеханіки (Дж. Бореллі, С. Санторіо, В. Гарвей) намагалися пояснити будову та життя функції тварин законами функціонування машин (механізмів). Так само ятрохіміки (Т. Парацельс, Я. Ван Гельмонт) вишукували відповіді щодо природи життєвих процесів у хімічних, зокрема, ферментативних механізмах бродіння. До речі, саме з тих часів у життєзнавстві та людинознавстві утвердилося багато термінів, безпосередньо запозичених з механіки — "клапан", "функція", "клітина", "ізоля­ція", "сила", "енергія" і багато інших.

До подібної інтелектуальної традиції слід віднести також і концепцію замкненої системи кровообігу (М. Сервет, А. Везалій, В. Гарвей), вчення про рефлекси Р. Декарта, вчення про подразливість Й. Прохазки, відкриття "тваринної електрики" — електричних про­цесів у нервовій та м'язевій тканинах (Л. Гальвані, А. Вольта), дослідження з фізіології дихання (Дж. Пристлі, А. Лавуазье), преформістські концепції з їх жор­сткою запрограмованістю індивідуального розвитку (Я. Сваммердам, Г. Камераріус) та ін. — всі вони тією чи іншою мірою пов'язані з механістичним потракту­ванням життєвих явищ, з відчутним переважанням у поясненні звернень до безпосередньо діючих причин. "Там, де Арістотель бачив лише різноманітні незлічен­ні якості тіл, — писав відомий російський генетик М. К. Кольцов (1932, с. 297), оцінюючи "машинізм" Гарвея та Декарта,— вони намагаються знайти лише кількісні відношення. Трактування явищ природи на підставі мети, для якої вони покликані, їх не задоволь­няє; пояснити — для них означає відкривати не мету, а причини явищ". Механіцизм, таким чином, істотно відтіснив есенціалізм та телеологію з науки про живе.


55

 


 


Безперечний лідер життєзнавства XVI—XVII ст. — організмова біологія, причому спрямована на аналіз і сприйняття органічного світу крізь призму людського організму. Оглядаючи історичний досвід науки цього періоду, класик біології К. Вольф писав про неї як про "теоретичну медицину", відмінну від практичного ліку­вання. Таким чином, загальна спрямованість доби Від­родження та Нового часу на людину і визнання безмеж­них її можливостей щодо пізнання та оволодіння при­родою спричинилися до висунення на передній край наук про життя людинознавчі напрями, а взаємодія есенціалізму та механістичного детермінізму визначила основний спектр пояснення та теорій у біології.

У XVIII ст. функції лідера переймає систематика. Системи органічного світу будувалися ще з античних часів (Арістотель, Теофраст, Пліній Старший та ін.), удосконалювалися у наступні епохи (А. Чезальпіно, Дж. Рей). Вони мали переважно тезаурусний або ілюс­тративний характер, оскільки або становили собою сво­єрідний звід знань про множину тварин та рослин, або ж розкривали певну загальну ідею. Тим часом просто­рове та якісне розширення Ойкумени, усвідомлення внаслідок географічних відкриттів цілісності та мас­штабності нашої планети призвели до катастрофічне великого розширення самого переліку видів живих іс­тот. Постала потреба у надійній системі організації знання про них, яка б, з одного боку, забезпечила надійне збереження, швидкий пошук та використання інформації (тобто опис нових і визначення відомих видів), а з іншого — відображала б реальні, передовсім еколого-еволюційні, взаємини в органічному світі. Не випадково своєрідним кредо тогочасного життєзнавства було гасло: "називати, класифікувати, описувати". Най­більший успіх на цій ниві судився системі органічного світу К. Ліннея, хоча, звичайно, і вона з часом удос­коналювалася та доповнювалася іншими варіантами класифікації. Безперечним, однак, є видатний вплив, який система Ліннея справила не лише на біологію, а й на розвиток природознавства загалом, а особливо на впорядкування знань у космології, фізиці, хімії.

Попри це, особливого поступу у розв'язанні таємниці життя досягнуто не було. І в Новий час Дж. Локк відзначає практично те саме, що у свій час виголошував Арістотель. "Немає терміна вживанішого від слова


56

 


 

 


 


"життя", — писав він (1981, с. 562). — Майже кожен сприйме за образу питання, що ж він під ним розуміє. І все-таки коли виникає питання, чи володіє життям рослина, яка перебуває у насінні вже в готовому вигляді, чи живий зародок у яйці до висиджування, чи непри­томна людина — без почуттів та руху, легко помі­тити, що вживанню такого відомого слова, як "життя", не завжди супутня ясна, чітка, усталена ідея". Не дивно, що існує широкий спектр дефініції життя.

І. Кант визначав життя як здатність істоти діяти згідно зі своїми уявленнями. Ф. Шеллінг основною властивістю життя визначав її здатність зберігати власну самототожність на підставі деякого внутрішнього прин­ципу; головна функція його — невпинний рух, у якому життя змушує перебувати рідкі субстанції організму. Г. Гегель вважав, що живе — то е індивідуальність, яка діяльна сама в собі і яка подолала в собі потяг до виокремлення субстанції. Відчутні арістотелівські впли­ви простежуються у підході до життя Ж. Кюв'є: воно є вихором з постійним напрямом, у якому матерія менш істотна, ніж форма.

І все ж принципові зрушення поступово виявляються досить виразно, і саме вони (орієнтовані на природне, каузальне пояснення) переважають у новому природо­знавстві. Для Ж.-Б. Ламарка життя — такий стан речей, який дає імпульс органічному рухові під впливом збуд­ників. Ще ближче до природних реалій погляд Г. Спен­сера: "життя — суть постійне пристосування внутрішніх відношень до зовнішніх". Нарешті Ч. Дарвіи (1859) запропонував дефініцію життєвих явищ через закони, що лежать у їх основі: "Ці закони у найшириюму розумінні — Ріст та Відтворення, Спадковість, майже необхідно випливаюча з Відтворення, Мінливість, що залежить від прямої чи дотичної дії життєвих умов та від вправляння і невправляння. Прогресія розмно­ження настільки висока, що призводить до Боротьби за життя та й' наслідка — Природного добору". Щ підходи ясно вказують на екологічний зміст життєвих явищ, а тому фактично вони і е характеристиками відповідної екологічної реальності. З певними коректи­вами, подібне розуміння феномена життя притаманне і сучасній науці.

Помітним "законодавцем мод" у життєзнавстві пер-


 

 


57

 


 


шої половини XIX ст. була фізіологія, передовсім фізі­ологія тварин і людини. У цей час спостерігається переорієнтація попереднього лідера — морфології (кі­нець XVIII — початок XIX ст.) — із структурно-архетипового до функціонально-цілісного бачення біосистем.

Морфологія, що перехопила традиції анатомії Гале-на-Везалія, орієнтувалася на дослідження структур жи­вих організмів взагалі, а не лише людини. Природно, що узагальнення, здобуті в 'и межах, також стосувалися всього живого. З-поміж них особливого значення набули теорія плану будови (макробудови) організмів (Ж. Кюв'є та Е. Ж. Сент-Ілер), а також теорія клітинної будови організмів (праці Т. Шлейдена і М. Шванна). Сприй­няття цих концепцій неминуче призводило до думки про єдність органічного світу загалом і цілісність орга­нізмів тварин і рослин зокрема. Явища різноманітності та спільності у світі живого набули таким чином ваго­мого теоретичного підґрунтя. Якраз у такому контексті і відбувається випереджаючий розвиток фізіології.

Прикметне, що класик морфології Й. В. Гете фак­тично визначає її і як науку функціональну, як теоре­тичне життєзнавство загалом: морфологія повинна, на думку вченого, "містити вчення про форму, про утво­рення і перетворення органічних тіл". Саме питаннями "перетворень" в організмі, на додаток до ембріології, і перейнялася впритул особлива наука — фізіологія. Саме тут починає утверджуватися експеримент, і обгрунту­вання Г. Гельмгольцом дієвості закону збереження та перетворення енергії щодо організму непогано засвідчи­ли можливості цього методу.

Згідно з новим лідером у життєзнавстві спостеріга­ються і семантичні аберації: знак рівності вже прово­диться не між морфологією і біологією, а між останньою та фізіологією. За словами Д. Велланського, це — тотожні речі, про що й свідчить назва його ґрунтовної пращ — "Засадничі обриси загальної та часткової фізі­ології, або фізики органічного світу" (1836). У цьому "або" — і механістична ейфорія, і захват від поступу фізіології.

Водночас дедалі посилюється увага до надорганізмованих систем, що висуває екологію в одного з лідерів природознавства — спочатку потенційного, а згодом —і вправжнього.

Вже Вюффон та Ламарк наголошували на особливій


58

 


формотворчій ролі навколишнього середовища у виник­ненні нових видів організмів. А як досягається їх стале існування у довкіллі? На це питання спробував відпо­вісти англійський фізіолог Ч. Белл, увівши нове поняття — "адаптації" для позначення "стійкого та універсаль­ного відношення між організацією та інстинктами тварин, з одного боку, та середовищем, у якому вони існують та здобувають їжу, з іншого".

У цей час було відкрито декілька важливих екологіч­них закономірностей. О. фон Гумбольдт установив го­ризонтальну зональність та вертикальну поясність у поширенні рослин; польський дослідник К. Глогер ви­явив факт ослаблення пігментації птахів у міру пере­міщення з півдня на північ. Дуже важливий закон "мінімуму" сформулював у 1840 р. Ю. Лібіх: щоб жити та процвітати у тих чи інших конкретних умовах, вважав учений, організм мусить мати речовини, необ­хідні йому для росту та розмноження. Основні потреби у різних видів і в різних умовах неоднакові. За "ста­ціонарного стану" лімітуючою буде та речовина, досту­пна кількість якої найближча до необхідного мінімуму. Таким чином, саме речовина, що перебуває у мінімумі, керує врожаєм і визначає величину та стійкість остан­нього у часі.

До середини XIX ст. належать і спроби концептуаль­ной) і термінологічного визначення всієї цієї нової галузі знань. У 1852 p. була опублікована праця "Життя тварин відносно до зовнішніх умов" російського еколога К. Ф. Рульє, в якій вчений пропо­нує розглядати екологічну пробле­матику не в контексті інших наук, як було дотепер, а як самостійну галузь знань, для якої він пропо­нує і нову назву — " зообіологія". Через три роки учень Рульє М. О. Сєверцов друкує одне з пер­ших у світовій літературі приклад­них   екологічних   досліджень "Періодичні явища у житті звірів, птахів та гаддя Вороніжської гу­бернії" .

Незалежно від цього великий масив спостережень над екологією      тварин та теоретичних узагальнень


 

 

59

 

нагромадив австрійський учений Л. Шмарда, пояснюю­чи географічне поширення організмів особливостями довкілля. Він також запропонував спеціальний термін для нової галузі знань — "зоономія", тобто "економія тварин". І хоча цей термін використовував навіть Да-рвін, він практично не прижився. Відтак зайвий раз можна пересвідчитися, що постулювання Геккелем еко­логії як науки було глибоко обгрунтованим і виплека-ним явищем.

Пошуки автентичної назви для нового напряму та його окремих підрозділів тривали ще чимало часу. У 1866 p. незалежно один від одного вводять термін "геоботаніка" Ф. Рупрехт та А. Грізебах для позначення науки про залежність рослинності конкретної місцевості від фізичних умов буття. Наприкінці XIX ст. Й. Пачо-ський та Г. Крилов запропонували позначати науку про рослинні угрупування фітосоціологією, а П. Паунд і Ф. Елементе — динамічною екологією. Американський зоолог К. Шретер запропонував на межі століть розрі­зняти аутекологію та синекологію. Згодом виокремилися дві основні тенденції у тлумаченні завдань екології:

перша, яку обстоювали американський еколог Ч. Едамс та німецький зоолог Р. Гессе, вбачала їх у пізнанні відношень організмів до їхнього середовища; друга, серед прихильників якої виділяються імена американ­ських учених В. Шелфорда та Р. Чепмена, до її ком­петенції відносила вивчення "соціології організмів", тобто спільнот. І знадобилося чимало часу, щоб перейти від протиставлення чи просто співіснування подібних тенденцій до їх інституалізапії як рівноправних, одна­ково обгрунтованих напрямів екології.

Тим часом, починаючи з XIX ст., в екології нагромаджувалася величезна кількість спостережень та узагальнень. Засадничо виділяються праці Т. Р. Еигельмана (типологія боліт, картування рослинності), Г. Валенберга (геоботанічне районування Лапландії), К.Ф.Бриссо-Мірбаля (типологія місця розташування), Ф. Скоу (ботаніко-географічний поділ Землі, типи спільнот), X. К. Уотсона (субординована типологія екологічних чинників), К. Бера (стадії обростання скель на Новій Землі), А. Гризебаха (визначення поняття "рослинна формація" та опис її компонентів). Значна увага приділялася розробці специфічних методів дослідження. Ф. Тецман запропонував метод аналізу рослинності за квадратами, а також метод профілів, Дж. Турман розробив шкалу для позначення кількісної ваотості видід у ценозі, X. Пост описував формації на основі ознак самої рослинності та ін.


60

 


 


Загальна тенденція розвитку екології виявлялася, таким чином, у визначенні специфіки об'єкта цієї науки та його складної структури, реалізації принципу ієрархічності структур біоти й екологічних чинників, а також опрацюванні методів точного кількісного об­ліку компонентів ценозів. Використовувані наукою про­цедури розбивання множин організмів, уніфікації опису, експериментальної верифікації гіпотез свідчать про набуття екологією певної зрілості.

У другій половині XIX ст. подібні тенденції ще більше посилюються. Зокрема, К. Клаус описує феноменологіч­ну зміну рослинності, О. Седтнер розробляє еколого-топографічну класифікацію, В. В. Докучаев — генетичне ґрунтознавство, А. Кернер докладно досліджує структу­ру (ярусність) ценозів, О. Н. Краснов вивчає історичні причини зміни екосистем тощо. Загалом помітна пере­орієнтація на вивчення внутрішньої структури ценозів і пошук їх інваріантних компонентів. Цей підхід ре­алізовувався як у просторовому аспекті (типологія біоти земної кулі, а також головних її репрезентантів — степів, лісів, пустель), так і в ієрархічному (пізнання підпорядкованості між угрупуваннями всередині екоси­стем). Таким чином, реалізовувалися головно описово-аналітичні, класифікаційні та структурні напрями пізнання. Водночас перехід життєзнавства взагалі до еволюційної парадигми з усією гостротою поставив і питання виявлення історичних підвалин екологічних об'єктів та зв'язків, перетворив екологію на еволюційну науку.

Перша половина XX ст. — час напруженого пошуку екологією власної ідентичності, концептуального та ме­тодологічного її оформлення, розвитку досить високого ступеня самосвідомості науки. Цей пошук здійснювався у багатьох напрямах на емпіричному та теоретичному рівнях пізнання.

Слід передовсім підкреслити намагання екології на­бути рис точної науки. Це досягалося за рахунок широкого використання математичних методів та моде­лювання. Відштовхуючись від популяційного стилю ми­слення, започаткованого ще Ч. Дарвіном, праць А. Кегле з вивчення природної мінливості фізичних параметрів людини, традицій англійської школи біометрії (Ф. Галь-тон, К. Пірсон), імовірнісних підходів у генетиці (Г. Мендель), тобто від імовірнісно-статистичного аналі-


61

 


 


зу, екологія набула спроможності строгого опису зако­номірностей та структурно-системних параметрів об'­єктів дослідження. Математична екологія крізь призму імовірнісно-статистичних методів розглянула проблеми природного добору та боротьби за існування, конку­рентні взаємини всередині екосистем, явища констант та ареалів, динаміки чисельності популяцій тощо (А. Лотка, В. Вольтерра, С. О. Сєверцов, Г. Ф. Гаузе та ін.). "В біології, — підкреслював згодом Г. Моровіц, — лише деякі галузі зазнавали на собі впливу теоретичних математичних досліджень такою вели­кою мірою, як екологія" (1968, с. 40).

Дедалі нагальнішими поставали і проблеми класифі­кації об'єктів екології. Інвентаризація екосистем приз­вела до нагромадження великого масиву інформації, котрий потребував систематизації, а також уніфікації термінології. Значної популярності набули системи Е. С. Рюбеля, Е. Дю-Ріе, К. Раункієра, Ж. Браун-Блан­ке, Л. Г. Раменського, хоча, справедливості ради, слід зазначити, що ця галузь знань ще чекає свого "еколо­гічного" Ліннея.

Важливим стимулом для екологічного пізнання було вивчення динаміки популяцій тварин, особливо проми­слових та рідкісних видів. Епохальні коливання, при­таманні виду протягом життя декількох поколінь, були названі "хвилями життя" (Четвериков, 1916; Х'юіт, 1921). Теоретичному обгрунтуванню цих явищ сприяла висунута у 1928 р. Р. Чепменом гіпотеза про біотичний потенціал та опір середовища, а також студії А. Ніколь-сона (1933) з балансу популяцій тварин, що стверджу­вали наявність автоматичного регулювання щільності населення. На рівні ієрархічної спільноти біосистем питання саморегуляції докладно проаналізував у 1961 p. І. І. Шмальгаузен. Нарешті, природним був синтез екологічного та еволюційного напряму в біології, до чого особливо спричинилися праці Ч. Елтона та С. О. Сєверцова.

Ці та інші здобутки, безперечно, змінювали образ екології як науки, особливо наголошуючи на її тяглості до розширення проблемного поля та компетенції. Російський зоолог Д. М. Кашкаров у праці "Середовище та угрупування (основи синекології)" (1933) змістом екології визначає вивчення взаємин організму (виду) з середовищем його проживання, вивчення пристосувань


62

 


 

 


 


та суперечностей між особливостями виду та еколо­гічними чинниками, пізнання умов існування виду вза­галі з метою управління його життям і станом всього угрупування. Ще ширше розуміє екологію Ч. Елтон (1928): це наука про природничу історію, область застосування якої надзвичайно велика — від питань патогенезу клітин та органів, еволюції та адаптації до проблем соціології (теорія народонаселення тощо). Інакше кажучи, з одного боку, виявилася тенденція зняття суперечності між аут- та синекологією, а з іншого — намітилося принципове розширення компе­тенції екології на всю ієрархічну сукупність екосистем, включно з тими, в яких живе і виявляє себе людина.

Варто зазначити, що до середини XX ст. в основному усталилося розуміння екології як самостійної, потужної, швидко прогресуючої галузі біології. Подальші її транс­формації відбувалися у напрямі перетворення екології у самостійну гілку природознавства, тобто вона факти­чно виокремлювалася із структури біології (за збережен­ня найтісніших взаємин з останньою). Спостерігається також переорієнтація на пізнання взаємин людини з природним довкіллям як на центральну проблему еко­логії взагалі та перетворення екології в лідера науки і детермінанта фундаментальних рис сучасного стилю пі­знання та світогляду. Ці питання будуть розглянуті у наступних розділах.

С.8-62.


281

 


 


РОЗДІЛ 4.

ТЕОРІЯ ТА МЕТОДОЛОГІЯ ОСЯГНЕННЯ МІСЦЯ ЛЮДИНИ У БІОСФЕРІ

Успіх людини має багато образів. На картинах фла­мандських майстрів це — червонощокі статечні мужі та пишногруді дами. Для полководця ідеалом є перемога у битві та завоювання нових земель. Банкір з Уоллстріту наснажується здобутками у біржовій грі. І цей перелік можна множити до нескінченності, бо сам ус­піх — справа надзвичайно суб'єктивна та інтимна, часто не зводима до раціонального пояснення.

Тим часом можна виокремити той знаменник, котрий акумулює всі здобутки як окремої людини, так і всіх людей разом, у певний універсальний показник процві­тання. Не заперечуючи можливості інших підходів, зауважимо, що для людства у цілому таким мірилом є його процвітання як створіння Всесвіту, як живої суб­станції; для окремого індивіда — цим є його власне існування, статечне, убезпечене, тягле у часі, вшановане собою та ближніми. Інакше кажучи, для сукупної родо­вої людини об'єктивним критерієм її утвердження у біосфері є позитивні демографічні показники, а для окремішнього індивіда відповідно — тривалість та зміст індивідуального життя.

Ці критерії — суть виміри саме біосферного буття людини, а не означення якихось її інших данностей (релігії, моралі, мистецтва тощо), хоча вони взаємозв'я­зані. Разом узяті виміри родового та індивідуального існування антропологічної людини окреслюють природ­ність її як породження універсуму, її здатність утвер­дитися в ньому за законами та на засадах самоорга­нізації систем.

Зрозуміло, що демографічні та вікові показники опи­сують скоріше феноменологію, ніж екзистенцію людини. Але це — саме такі критерії, які упередженому дослід­нику спростувати чи не найважче.


282

 


4.1ПАРАДИГМАЛЬНЕ ОСЯГНЕННЯ МІСЦЯ ЛЮДИНИ У БІОСФЕРІ

Місце людини у біосфері визначається чинниками, які залежать, з одного боку, від того універсуму, в якому вона виникла та постала, а з іншого — від вла­сних потенцій та діянь, з допомогою яких вона активно реалізовує себе у цьому світі не лише відповідно до його (універсуму) законів, але й прилаштовуючи обста­вини довкілля до власних потреб. Реально осмислення цієї двоєдиної проблеми обертається аналізом генези та місця людини у тому конкретному універсумі, з яким, власне, і пов'язано буття людини, тобто з біосферою.

Але як підійти до цієї проблеми, з яких методоло­гічних і теоретичних позицій аналізувати взаємини лю­дини з біосферою? Це надзвичайно складна та важлива проблема, оскільки від вихідних засад залежать конце­птуальні висновки та характер практичних дій, які здійснюються на підставі і грунті таких висновків. Подібних прикладів можна навести чимало, бо сучасна наука та соціальна практика демонструють таку веселку підходів, що важливість засадничих чинників не потре­бує особливого обгрунтування.

Множину існуючих методологічних парадигм осяг­нення місця людини у біосфері можна систематизува­ти у такі основні варіанти:

1) соціологічно-актуалістська парадигма;

2) натуралістично-генетична парадигма;

3) космологічно-універсалізуюча парадигма.

Соціологічно-актуалістська парадигма визначає міс­це людини у біосфері з точки зору найбільш сформованої та зрілої форми організації людських спільнот. У цьому випадку вся попередня історія взаємин людини з біо­сферою аналізується шляхом накладання образу сучас­ного стану на минулі реалії.

Натуралістично-генетична парадигма намагається вивести закономірності існування людини у біосфері, звертаючись до генетичних (історичних) витоків їхніх взаємин і вишукуючи механізми породження нових властивостей у процесі саморозвитку та саморуху при­родних систем.

Космологічно-універсалізуюча парадигма реалізовує дещо відсторонене бачення земних об'єктів з погляду


283

 


«вічності», завважуючи, що і сама біосфера, і людина у ній — суть рядові (для універсуму) події космічного масштабу; таким способом намагаються подолати стерео­типи, які накладають на людське пізнання гео- та антропоцентризм.

Розглянемо докладніше сутнісні риси кожної з озна­чених методологічних парадигм.

Соціологічно-актуалістська парадигма. Засади цієї па­радигми формувалися зусиллями багатьох наук та напря­мів, але найбільш виразно вони були оформлені у науках, які безпосередньо осмислюють феномени людини та біо­сфери. Мова йде, з одного боку, про гуманітарне пізнання, зокрема про філософію, з іншого — про природниче ба­чення специфіки земної оболонки, в якій існує життя, тобто передовсім про геологію та еволюціонізм.

Досить чіткий соціологічний підхід до осмислення постання людини в обширі Землі визначав вже І. Кант. Первісний початок людської історії, — писав він, — мо­жна спробувати пояснити за допомогою гіпотез. «Адже початок цей не доводилося б придумувати, він міг би бути виведений з досвіду, якщо припустити, що природа при цьому першому початку була не гірша і не краща, ніж тепер, — припущення, яке відповідає аналогії при­роди та не містить у собі нічого ризикованого» (Кант, 1980, с. 43). Отже, знання про сучасний стан об'єкта виступає моделлю для реконструкції його минулих станів.

Для реконструкції минулої історії людства Кант використовував, особливо у своїй «Антропології», вели­кий матеріал з різних наук, які відтворювали особли­вості тогочасного поширення земних рас, впливу на них географічних та геологічних обставин, давали уявлення про родові ознаки людини як природної істоти, її сумірності із навколишнім світом флори та фауни. Тварини, вважав Кант (згідно з висновками тодішньої природничої історії), у своїй життєдіяльності керуються інстинктами, людина ж тягнеться — як до найвищого блага — до найбільшої свободи. Звідси постання людини як родової істоти у часі є нічим іншим, як переходом від підпорядкування інстинктам до керівництва розу­мом, перехід від опіки з боку природних сил (у сучас­ному розумінні — біосфери) до стану вивільнення з-під Цього впливу, до стану найбільшої свободи (рис. 4.1). Неважко помітити, що підґрунтям для такого висновку


284

 


 

були не лише уявлення про належ­ний стан, але й про такий» який мав би ще бути.

Цілком послідовно Кант розмірковує і в ївших випадках. Людина існує, вона двонога, випрямлена, працює, живе парною сім'єю, створює блага та цінності. Отже, і первісна людина у своєму розвитку мала б послідовно набути здатності прямоходіння, розмовляти, думати,   передавати   інформацію   (набуті навички) іншим тощо. У цьому процесі етапними віхами були «кроки розуму», яких Кант виділяє чотири, подолання засилля інстинкту шляхом цілеспрямованого обирання способу життя;  виховання  людини  як моральної   істоти   (постання   моральних регулятивів поведінки); усвідомлене очікуван­ня майбутнього; усвідомлення людиною того, що вона є метою природи. Вирішальною ознакою переваги людини при цьому є якраз усвідомлене     очікування     майбутнього, переживання його як реального буття.

Висновок про те, що людина є метою, ціллю природи, також глибоко актуалістський. Погляди Канта у цьому питанні часто іменують функціональним телеологізмом, підкреслюючи те значення, якого надавав Кант активності, самодіяльності, тобто утвердженню людини у світі. «Історію людського роду у цілому можна розглядати як виконання прихованого плану природи, — відзначав мислитель, — здійснити внутрішньо і для цієї мети також зовнішньо досконалий державний устрій як єдиний стан, у якому вона може повністю розвинути всі потенції, вкладені нею у людство» (Кант, 1966, с. 18). Таким чином, увесь роз­виток людства виявляється спрямованим на досягнення якогось цілком певного стану. Однак це здійснюється не на основі жорсткої детермінації, а в розумінні реалізації законовідповідності. Природа, у контексті цього погляду, втілює у людині певний зміст і потенції і досягає у ній максимальної самореалізації. Тому і місце людини у при­роді сприймається не як привнесення у неї стороннього єства, а як власний самовияв сущого. Але цей погляд спирається на вже осягнутий людством стан, тобто на актуалістське бачення минулого.

Відштовхуючись від атрибутивних ознак розвиненої людини. Кант формулює і своє бачення періодизації історії, окреслюючи стимули та спонуки зміни епох одна одною. Людство у своєму розвитку проходить такі


285

 


 


стадії: 1) спокою та миру; 2) праці та розбрату:

3) об'єднання у суспільство. Перша доба — це час па­стуший, коли усталений лад сприяв налагоджуванню ледь не ідилічних, пасторальних взаємин між людьми. Перехід до землеробства та осідлості означив початок другої епохи: виникли різні життєві устрої, потреба в обміні отриманими продуктами, а також культура, ми­стецтво, громадський лад і, що неминуче, конкуренція між спільнотами, війни. Одвічний антагонізм між «па­стухами» та «землеробами», протистояння Авеля та Каїна як змагання між двома моделями та напрямами суспільного розвитку постає, на думку Канта, рушієм прогресу. Втім, таке відбувається, допоки досягнутий рівень культури не посприяє встановленню постійного миру. Реалізацію цієї вимоги Кант відносить до май­буття — до моменту досягнення «найвищої межі» про­гресу, коли постійний мир буде єдино можливим і прийнятним станом. Свої ідеали та деяку ностальгію за «золотим віком» Кант виклав у відомому проекті «віч­ного миру».

Осягнення минулого крізь окуляри сучасного дістало потужну підтримку під впливом тогочасного лідерства природничих наук. Тоді саме ці науки відчували наро­стаючу диспропорцію, прірву між лавиною емпіричного матеріалу та теоретичних узагальнень, з одного боку, та застарілою методологією осягнення сущого, коли дивовижним чином поєднувалися природнича історія, теологія, ідеї прогресизму тощо — з іншого. Вирішаль­ними  кроками  в  утвердженні  нової — актуалістської — методології були здобутки геологічної науки, передовсім праці Ч. Лайєля (1866). Запропонована ним парадигма часто іменується ще уніформізмом.

Переваги уніформістської методології випливають з того, що пояснення тут грунтується на природних причинах і світ, який існує зараз, розглядається як модель світу взагалі, й у тому числі — «світів» минулого. Тому звернення до актуального світу як до еталонного давало надійне відтворення минулого — нехай не як істинного, але як можливого, ймовірного, у крайньому разі — бажаного. До речі, для одних минула історія постає як рух до християнських цінностей, для інших — до мусульманських або комуністичних; для анархістів історія вимальовується як анархізація суспільства, а для більшовиків — як невпинна й усеперемагаюча боротьба класів.

Тому не дивно, що актуалістська (уніформістська) методологія формується у багатьох науках або запози-


286

 


чується з інших; не дивно, що у багатьох випадках зроблено запозичення саме з геології, внаслідок чого ми досі користуємося не лише методологічними принципа­ми, а й такими геологічними термінами, як «формація", "страта" (шар), "клас" (нині фундаментальні соціологі­чні поняття) та багато інших.

Та повернемося до філософії. Концепції Г. Гегеля про суспільство взагалі та про місце людини у природі також були з погляду їх методології актуалістичними. Сама стрижнева ідея щодо розгортання абсолютної ідеї самої себе у світі та сходження сущого до неї як до кінцевої мети, окрім телеологізму, спирається на екс­траполяцію актуального стану соціуму спочатку на май­бутнє (у його завершених, ідеалізованих іпостасях), а потім — для пояснення подій минулого.

Гегель мислив людину найдосконалішою істотою, яка знаходиться на найвищому щаблі розвитку. Водночас "людина не розвинулася з тварини, так само як і тварина не розвинулася з рослини, кожна істота є одразу та цілком тим, чим вона є" (Гегель, 1975, с. 373). A тому тут актуалізм втілено не у моделі пояснення явищ, а у засобі обгрунтування сутнісної їх "неіншості", тобто примат досягнутого стану виступає абсолютним узагалі.

Оскільки різні об'єкти та істоти відмінні між собою, то виникає проблема причин та критеріїв такої відмінності. Людина відрізняється від тварин, на думку Гегеля, тим, що вона живе як всезагальний мислячий початок, "перетворюючи всі предмети у свою неорганічну природу, а також в об'єкти свого знання" (Гегель, 1975, с. 609). Людину відрізняє від тварин також те, що останні знаходять безпосередньо у готовому вигляді те, що їм потрібно для задоволення своїх потреб; людина ж, навпаки, ставиться до засобів задоволення своїх потреб як до чогось такого, що породжене та сформульоване нею самою. Як носій свідомості, нарешті, людина є всезагальною істотою;

для тварини ж існує лише одиничне (ця їжа, цей приємний смак, цей біль) тощо. Природа в образі тварин не самоусвідомлюється, лише людина стає всезагальною для всезагального.

Таким чином, Гегель істотно підсилює діяльнісний аспект дефініції людини, на який звертав увагу і Кант, а отже, і сам процес генези людини та інституалізації и' у довкіллі постає як вивершення цієї унікальне людської якості та перетворення за й' допомогою при­роди у світ "для себе", у сферу реалізації своїх сутнісних сил і повсякденних потреб. До речі, ці постулати прак­тично без змін увели у своє матеріалістичне розу­міння історії К. Маркс і Ф. Енгельс (тези про природу


287

 


як неорганічне тіло людини, про породження людиною своїх потреб і задоволення їх за рахунок довкілля, про призначення природи бути додатком до соціуму тощо). І вони істотним чином визначили не лише теорію історичного процесу, а й практику соціальних перетво­рень, зокрема на царині ставлення пролетарського сус­пільства до природного світу біосфери загалом як до своєрідного багатства (саме багатства — в економічному розумінні), щоправда не створеного людьми, але даро­ваного пролетаріатові за його всесвітньо-історичну місію самою природою. Звідси і відповідне ставлення до біо­сфери як до власного майна, як до власності, якою можна безконтрольно користуватися, врешті-решт — ро­бити з нею що завгодно. Практика опредмечення такої парадигми добре відома хоча б з історії СРСР.

Актуалізм марксистської концепції людської історії визначається тим, що, за висновком Г. Ф. Хрустова, нова гіпотеза, тобто матеріалістичне розуміння історії, "висувалася на логічній основі як екстраполяція на процес формування людини та суспільства принципів матеріалістичного розуміння природи, яка розвива­ється, у вже сформованих суспільстві та людині" (Хру­стов, 1977, с. 19). Саме у цьому концептуальному контексті Маркс постійно апелює до афоризмів типу "анатомія людини — ключ до анатомії мавп". Таким способом минуле досліджується методом "зворотного кіно", прокручуванням останніх кадрів назад. За цим методом, звичайно, можна простежити, як у минуло­му тьмяніють, затушовуються нині відомі риси лю­дини; проте практично неможливо дати відповіді на запитання: які саме риси були у людини в минулому і не збереглися дотепер? Як власне виникали нові риси?

Зрозуміло,   принципи   реконструкції   генези  та  сутності досліджуваних об'єктів використовуються не лише у філософії чи геології. Можна згадати, наприклад, досвід етнології, починаючи від Л. Г. Моргана та закінчуючи Леві-Стросом: докладне вивчення структури сучасних архаїчних спільнот (етносів) і наступне використання одержаних висновків для розгортання часової картини постання систем спорідненості, архетипів поведінки тощо. Але ж хіба всі концепції, які ставлять собі за мету пояснити еволюцію органічного світу, повинні сходитися на людині як на й" підсумкові? Адже такі концепції за всіх розбіжностей між собою сприймають нинішню біоту як своєрідну магістральну лінію еволюції, мету Розвитку, та у цьому річищі підходять до подій та процесів, які мали місце у минулі часи.

Актуалістичний підхід до трактування місця людини у біосфері


288

 


широко представлений й у сучасних науках біоекологічного циклу. Виразними свідченнями цього є наполегливі спроби "не помічати" присутності людини у біосфері взагалі, виводячи її за межі законів біосфери, постулюючи таким чином їхню (тобто — людини та біосфери) від стороненість один від одного та наявність такої схеми взаємин одвіку. Досить поширеними також є підходи, які тлумачать людину як головну геологічну силу на поверхні планети, забуваючи ту просту обставину, що колись людина або не була такою силою взагалі, або й вплив був мізерним. В обох випадках сучасний стан, теоретично змодельований тим чи іншим способом, виступає засадничою позицією для пізнання динаміки взаємин людини з біосферою у минулі часи.

Використання актуалістської парадигми осягнення си­стеми "людина — біосфера", попри свої очевидні перева­ги, може спрямувати науковий пошук й у хибному напрямі. Візьмемо, наприклад, проблему адаптації лю­дини у біосфері — чи не найбільш кардинальну проблему на терені пізнання природних підвалин людського буття взагалі. Нині, як відомо, пристосування людини до довкілля здійснюється не лише через перетворення ос­таннього у бажаному напрямі, а й унаслідок створення своєрідних захисних бар'єрів (засобами медицини, міс­тобудування, соціальної гігієни тощо). Вони мають на меті захистити людину від небажаного тиску довкілля, який інколи (у випадку епідемій чи стихійних явищ) набуває катастрофічних розмірів. Але якщо з такими мірками підійти, скажімо, до осмислення взаємин лю­дини з довкіллям у добу верхнього палеоліту чи мезоліту, то виникне цілком реальна можливість "нав'язати" то­дішньому суспільству нинішні моделі регуляції взаємин людини з природою та не помітити тодішніх своєрідних адаптивних механізмів. Загальні висновки, зроблені з викладених позицій, дадуть нам бліду копію нинішньої доби, а не повноцінний образ давнього світу.

Натуралістично-генетична парадигма. Утвердження природності людини, її окремішності і водночас єдності з довкіллям відбувалося й у сфері природознавства. Тривалий час, однак, у ньому переважала трансценденталістська доктрина, яка виводила проблему, по суті, за межі наукової рефлексії. І лише з середини XVIII ст., коли К. Лінней увів людину до системи природи й об'єднав її з вищими ссавцями (мавпами) в один ряд приматів, зафіксувавши тим самим відповідні концеп­туальні зрушення, ця проблема належно постала як засада для застосування можливостей природознавства.


289

 


Натуралістичний підхід спирається на принципи, які стверджують можливість, доцільність і правомір­ність виведення людських якостей з попередніх сутностей реального світу, зокрема тих чи інших властивостей тварин. Отже, проблема генези людини постає насам­перед як проблема походження її сутнісних властивос­тей від якихось інших субстанційних природних ознак. Людські якості розглядаються з огляду на їх розгортан­ня у часі, на їх видозміни, на процеси формування нового на певній субстратно-генетичній основі.

Уже для Ламарка безперечні подібність, спорідненість, навіть єдність вищих тварин і людини, а також спільність їхнього походження. Людина має лише більш складні фізичну організацію та розумові здібності. Людина, ва його думку, народжується як істота біологічна, яка не володіє ні уявленнями, ні знаннями. Однак у неї є органи, які здатні забезпечити оволодіння останніми; завдяки вихованню, досвіду та навколишнім обставинам людина стає істотою соціальною. При цьому, вважає вчений, "сутність впливу обставин, у яких перебуває індивід у суспільстві, полягає у тому, що ці обставини зумовлюють тим більше розмаїття думок, почуттів, засобів, якими людина користується, чим більше вона вправляє свій розум і, отже, чим більшого розмаїття останній сягає" (Ламарк, 1955, с. 229). Цей погляд, до речі, цілком логічно витікає із запропонованої ним еволюційної концепції.

Але, на думку натураліста, навіть ставши істотою соціальною, людина ніколи не втрачає своїх природних властивостей, хоча і змінює їх певною мірою за допо­могою розуму. У ній може переважати якась із сторін, і тоді людина або опускається нижче будь-якої тварини (переважання біологічного), або досягає вищих станів духовності (домінування соціального). Тому хоча Ламарк і припускає можливість існування у вищих тварин розуму, але людина стоїть незрівнянно вище. Своїми перевагами вона зобов'язана "з одного боку, власним розумовим здібностям, які значно вищі, ніж в інших істот, що їх мають, а з іншого боку — становищу тіла, формі та характерові використання кінцівок; ноги слу­гують їй для пересування та опори, вона не користується ними для хапання предметів; руки, навпаки, не слугують їй для пересування і за своєю формою забезпечують їй здатність виконувати все те, що може сприяти її вправ­ності та індустрії. Перевага ... залежить також від більш досконалого поєднання її почуттів" (Там само, с. 439).

Сучасна наука наводить переконливі аргументи на користь визнання певних проявів розумової діяльності У різних класів тварин (див. рис. 4.2).


290

 


Виразно засади натуралістичного бачення людини окреслив Ч. Дарвін. Після тріумфального сприйняття його "Походження видів" (1859) він видає працю, спе­ціально присвячену генезі людини, вважаючи, що ру­шійну функцію тут виконував статевий добір. Значний внесок у формування нової антропологічної парадигми зробили також Е. Геккель, Т. Гекслі, К. Фогт, І. Меч­ников та інші натуралісти.

Рис. 4.2. Відносні зміни чисельності хребетних кембрійського періоду (модифікована схема). Перехресними лініями позначено класи тварин, які здатні до елементарної розумової діяльності. Видно збільшення чисельності представників кожного класу тварин, окрім амфібій, у міру розвитку їх розумової діяльності (Крушинский, 1986)


291

 


 

 

 

 

Якщо соціологічний підхід акцентує увагу на відмін­ності людських якостей від тваринних ознак, то нату­ралістичний більше підкреслює  момент єдності, подібності, безперервності розвою сутностей. Тому Дарвін погоджується з тим, що людина є громад­ською твариною (доказом цього вчений уважає те, що тюремна одиночна камера є однією з найважчих кар для людини), але основою соціальності людини є соціальні та моральні інстинкти, набуті від своїх безпосередніх предків (Дарвин, 1953). Таким чином, якщо для філо­софів (Кант та інші) людина — саме тому людина, що вона здолала предківські інстинкти та набула моральних принципів, то для натуралістів  дарвінівської школи саме отриманий від попе­редників   інстинкт особливого гатунку — моральний — ро­бить людину люди­ною.  При  цьому людині властива зна­чно більша постій­ність    останнього порівняно   з  інс­тинктами самозбере­ження, голоду, ста­тевого почуття, жаги помсти тощо.

У людини та тварин соціальні інстинкти мають спільну основу виникнення, і розвинулися вони одними і тими самими шляхами. Дарвін показав, зокрема, що між розумовими та моральними ознаками сучасних і первісних людей є низка переходів, так само як від Інстинктів останніх — до звичок тварин. Прикметне, що, на думку Дарвіва, первісні люди більше керувалися тваринними інстинктами, а не розумом, наближаючись за цією характеристикою до вищих тварин. У самій структурі моралі існує також своєрідна ієрархія етичних законів: вищі засновані на суспільних інстинктах і спрямовані на забезпечення добробуту інших, нижчі стосуються власної персони. Саме перші, на думку Дарвіна, люди успадкували від тварин, другі ж набули безпосередньо у процесі культурного розвою. Тому, попри відмінність людини від тварин, це — істоти типологічне споріднені: "Немає сумнівів у тому, що існує величезна різниця між Розумом найпримітивнішої людини та найдосконалішої тварини... Якою б не була великою розумова різниця між людиною та вищими 'тваринами, вона лише кількісна, а не якісна" (Дарвин, 1963, с. 238-239).


292

 


 


Закладена Дарвіном традиція простежування генети­чного взаємозв'язку людини з біотою, а людських мо­делей поведінки — з формами поведінки тварин, є, по суті, спробою зрозуміти витоки феномена людини, не відкидаючи висновку щодо включення у навколишній світ поряд з нею і споріднених з людиною утворів сущого. У цьому зв'язку можна навести приклади на­туралістично-генетичного опрацювання походження та психічної поведінки людини у працях видатного зоо­психолога В. А. Вагнера та гомінідного типу морфофізіологічної організації живої речовини, яку розроблено академіками О. М. Сєверцовим та І. І. Шмальгаузеном.

На думку В. А. Вагнера, різним рівням організації тваринного світу властиві свої специфічні інстинкти. Лише, мабуть, найпримітивніші тварини не володіють інстинктами — їм притаманна психофізіологічна діяль­ність, подібна до подразливості. Більш складно орга­нізовані тварини керуються груповими інстинктами, ще досконаліші — стадними, нарешті — людям властиві со­ціальні інстинкти. Кожному з видів інстинктів відповідає і специфічна інтегрованість, й індивідуальна організація живих істот: спочатку випадкові агрегації, далі — тим­часові та постійні зібрання, а люди творять суспільство. Кожна наступна форма інстинктивної діяльності не по­глинає більш примітивну, а закономірно трансформує та використовує її. Наразі діяльність людини складається як з проявів психофізіологічної діяльності, так і з гру­пових та стадних інстинктів, хоча й найрозвиненішими та визначальними е, зрозуміло, соціальні інстинкти. Тому психологія громадської людини глибоко та істотно відмінна від того, "що являють собою різні етапи розви­тку соціальності у тварин" (Вагнер, 1912, с. 191).

Такий підхід не лише не відкинуто і тепер, а й вів став одним із визначальних у сучасній західній інтелектуальній думці. Наприклад, соціобіологія, яка постала у 70-х роках XX ст., або біоетика, яка виокремлюється у самостійну науку на наших очах, виявляють архетиповість соціальності або моральних ознак, враховуючи фундаментальні відкриття та узагальнення, зроблені вже у XX ст. Мова йде не про те, щоб редукувати світ культури до світу генів та світ розуму — до світу інстинктів, мета тут — зрозуміти, чому всі істоти, включаючи людину, саме такі, а ве інші, і яким чином гени, за виразом Е. Вілсона, фундатора соціобіології, "тримають культуру на припоні". Річ у тім, що поборена власною величчю, людина XX століття раптово жахнулась від думки про реальність самознищення. І, поглянувши у глибини розвою біосфери, людина не без подиву та прихованих заздрощів виявила, що її філогенетичний вік (40 тис.


293

 


років) — ніщо порівняно з тяглістю буття, скажімо, громадських комах (сотні мільйонів років). То може людська соціальність не така вже і вершинна, може слід пильніше вдивитись у життя ваших сусідів по планеті для того, щоб збагнути якісь такі речі, осягнення яких зробило б ваше власне буття потужним та могутнім ве лише у якийсь незначний проміжок часу, а й сталим і тяглим у великих проміжках часу? Не випадково проводяться типологічні узагальнення щодо паралелей подібності між економікою, тобто людською (культурною) діяльністю та етологією, тобто поведінкою (рис. 4.4). Поза сумнівом, навіть якщо подібні аналогії заперечувати повністю, то сама спонука до заперечення зайвий раз приверне увагу до власне людських сутностей.

Так само досить продуктивним е натуралістичний підхід і щодо пояснення закономірностей формування людини з фізичного, морфофункціонального боку. Торкнемось тут лише одного із свідчень цього узагаль­нення еволюційного штибу.

Академік О. М. Сєверцов (1939) обґрунтовував думку про те, що поява людини з її свідомістю була найбіль­шим ароморфозом, тобто кардинальним підвищенням рівня організованості та ефективності протікання енер­гетичних процесів в історії життя взагалі. Інакше ка­жучи, виникнення людини можна описати у термінах і законах еволюційної біології як один із проявів біо­логічного прогресу і розквіту видів.

Академік І. І. Шмальгаузен, починаючи з праці "Шляхи та закономірності еволюційного процесу" (1989), вводить термін і розробляє концепцію епіморфозу як вищого кроку ароморфної еволюції: "Можна уявити собі безмежне розширення середовища, тобто не тільки розселення організму на всій поверхні земної кулі, — писав він, — де життя взагалі тільки можливе, а й використання всіх життєвих ресурсів. Такий організм займе зовсім особливе становище, оскільки він виви­щиться над усіма організмами, оволодіє всім середови­щем і підкорить його своїм потребам. Такий вищий етап ароморфного розвитку привносить, отже, щось принци­пово нове — панування над умовами середовища. Тому ми пропонуємо для цього етапу розвитку органічних форм термін "епіморфоз"" (Шмальгаузен, 1983, с. 215).

Епіморфоз, таким чином, розглядається як вищий прояв еволюційних перетворень, коли у структурі біо­сфери виникає вид, котрий докорінно змінює адаптивну поведінку: не оволодіння тими чи іншими біотопами та стадіями є змістом його утвердження у довкіллі, а


294

 


 

перетворення у власну екологічну нішу всього довкілля, біосфери загалом — ось визначальне єство такої істоти. І саме людина є таким видом, який, здобувши володіння

 


 

 


Рис. 4.4. Паралель між поняттями економіки та етології. Угорі — загальна схема, на якій указано прізвища дослідників, які внесли найбільший вклад у розвиток цих областей науки, та дати публіка­цій їхніх основних праць. Унизу — деталізована схема у застосу­ванні до окремої людини або тварини (Мак-Фарлсид, 1988)

над довкіллям, тим самим автоматично протиставив себе будь-яким іншим живим істотам, оскільки він намага­ється вступити у "володіння" і ними самими. Останнє, до речі, цілком вкладається у закон Гаузе.

Виникнення ароморфозу нового типу, тобто епіморфозу, забезпечується класичними механізмами, і тут можливості використання натуралістичної парадигми не


295

 


 

розкриті. Справді, генетико-популяпійні перетворення, дрейф генів, мутації, природний добір та боротьба за існування, так само як і морфофізіологічна трансфор­мація мозку, архітектоніки організму, реакцій на под­разнення органами чуття та багато іншого, потребують специфічної мови опису та розкриття субстратної основи постання таких ознак, які закорінені, зрозуміло, у долюдському світі.

Тому у сучасній науці натуралістичний підхід пов'язаний передовсім з пізнанням двох класів явищ: 1) дослідженням природних витоків гомінізації та 2) з'ясуванням природних підвалин людської життєдіяльності у цілому. У своїй сукупності такі проблеми ставлять і шукають відповіді щодо генетичної спадкоємності у розвої біосфери й обумовленості людини природним довкіллям. Це однаково стосується як діахронних, так і синхронних вимірів життєдіяльності людини, єдності її просторово-часових аспектів.

Яким чином можна найповніше реалізувати вимоги натуралістичної парадигми, зважаючи на те, що може бути декілька варіантів її орієнтації на засадах актуа­лізму з усіма супутними явищами. Такі випадки цілком реальні і вони нерідко трапляються, оскільки, як у свій час відзначив С. В. Мейєн (1984), у пізнанні явищ ми­нулого взагалі майже неможливо уникнути вад кінема­тографічного методу чи принципу Бергсона. Тобто дослідник відновлює тією чи іншою мірою образ якогось часового зрізу, а для осягнення всього процесу розвитку розташовує такі образи — своєрідні "кадри" — один за одним і прокручує їх з відповідною швидкістю. І хоча загальне враження може бути цілком пристойним, як і в кіно, ми розуміємо, що неперервність досягається завдяки спеціальному механізмові: в одному випадку — кіноапарату, який прокручує плівку зі швидкістю 24 кадри в секунду, у другому — людському мозку, який заповнює лакуни силою власного абстрактного мислення.

Обійти "кінематографічний метод" практично немо­жливо. Але можна і треба доповнювати його іншим — принципом історичних реконструкцій (за термінологією Мейєна). Інакше кажучи, слід намагатися осягнути явище будь-якої часової чи просторової окремішності, керуючись розумінням обставин саме того часу чи саме тієї реальності, в якій локалізовано об'єкт, тобто спро­бувати зрозуміти його з середини, з огляду на ті перс­пективи та шляхи розвитку, які ще перебувають лише У потенції і які можуть бути, а можуть і не бути.


296

Здійснена таким чином прогностична оцінка може до­повнюватись актуалістським осягненням об'єкта, і взяті разом вони дадуть більш повну картину.

Натуралістичне осмислення феномена біосфери та місця у ній людини надзвичайно важливе з погляду, якщо так можна висловитися, власне земної "натури" чи живої речовини. Адже напрям розвитку біосфери, як і потоки речовини та енергії у ній, змінюється завдяки діяльності людини. Людина намагається реагу­вати на ці зміни з користю для себе, підправляючи чи виправляючи їх. Але ж ці зміни торкаються і всієї величезної біоти, яка людиною не "стала" але, напри­клад, вимирає за класичними дарвінівськими (природ­ними) законами, нехай вони й індуковані людиною. Інакше кажучи, якщо ми бажаємо осягнути наш влас­ний вплив на біосферу та скоригувати наші діяння не лише тактично, а й стратегічно, то звернення до гли­бинно-початкових взаємин людини з довкіллям дасть, можливо, ту модель поведінки, за якою розвиток сис­теми "людина — біосфера" буде коеволюційним, а не грою в одні "ворота". Тим самим можна буде розв'язати чимало питань, від яких залежить існування та вижи­вання самої людини.

Ваговитості натуралістичній парадигмі нині надає і наповнення її своєрідним "етико-правничим" змістом. Якщо актуалістський підхід, принаймні у деяких своїх варіантах, розглядав природу як своєрідне майно, вла­сність, то модерний натуралізм наділяє навколишню біоту як аксіологічною самодостатністю, так і своєрідною "презумпцією невинуватості". А це вносить у поведінку соціальної людини такі корективи, зважаючи на які можна вести розмову про новий цивілізаційний виток у розвитку людства.

Космологічно-універсалізуюча парадигма. Космоло­гічний чи, за традиційними термінами, вселенський підхід, передбачає осмислення феномена людини з пог­ляду його місця в універсумі та відповідно інтерпретацію взаємин людини з біосферою як частковий варіант, момент світової динаміки. Розмаїття варіантів тлума­чення емпіричного матеріалу у такому випадку дуже велике, починаючи від античної ейдології та космології і закінчуючи новітніми синергетичними та астрофізич­ними концепціями. Тому зупинимося лише на деяких


297

 


 


типових проявах цієї парадигми, які мають найтісніший зв'язок з проблемою "людина — біосфера". Мова йде про концепції П. Тейяра де Шардена та В. І. Вернадського.

Власне, Тейяр де Шарден намагається осягнути сут­ність людини, и природу та високе покликання, загли­бившись у процеси космогенезу, біогенезу, теогенезу та інших проявів динаміки універсуму, з тим щоб виявити якщо не закономірне людське місце у ньому, то, хоча б сформулювати засади можливого розв'язання проблеми. Як формулює своє завдання сам філософ, "виявити навколо людини, взятої у центрі, закономірний порядок, який зв'язує наступне з попереднім, відкрити серед елементів універсуму не систему онтологічних причин­них зв'язків, а емпіричний закон рекуррентності, який виражає їх послідовне виникнення з плином часу — ось що, і тільки це, я спробую зробити" (Тейяр де Шарден, 1987, с. 36).

Вихідними для Тейяра де Шардена є декілька засадничих принципів:   1)   визнання   всезагальності   розвитку,   причому саморозвиток матерії інтерпретується і як одухотворення космосу;

2) об'єднання абсолютної доцільності та кінцевих цілей розвитку;

3) універсальність взаємин типу "загальної любові" як організуючого різні, інколи несумісні начала. Основою ж пізнання та дії для філософа постає так званий "еволюційний імператив" — чотири елементи-гасла у дусі гуманізму: більше правди, більше спільності, більше любові та більше самостійності. Важливо і таке: меж для продукування "Імперативу", тобто добра, любові, правди тощо, не існує — все залежить від міри позитивності людського буття.

Організуючим універсум началом е Бог, який висту­пає у чотирьох іпостасях: Бог-Альфа (власне Бог), Бог-Омега (кінцевий стан світу). Бог-неба (початковий) і Бог-землі (іманентний самому процесу розвитку). Навіть Бог, таким чином, піддається певним модифікаціям та змінам.

Не менш важливе поняття для тейярдизму — "боже­ственне середовище", довкілля Бога (Тейяр де Шарден, 1992). Це — увесь всесвіт, універсум, який рухається під впливом Бога, але водночас це і довкілля кожного з сущих, втіленням чого є Син Божий — Христос. "Бо­жественне середовище" включає зі свого боку такі структури: біосферу — живу оболонку Землі; ноосферу — мислячу оболонку Землі; христосферу — сферу присут­нього у світі, вселюблячого і всеперетворюючого Христа; теосферу — сферу божественного у космосі, яка охоплює У кінцевому підсумку весь універсум.


298

 


Взаємодія центральних об'єктів та їхнього довкілля, включаючи і момент розвитку та коеволющї, грунтуєть­ся у тейярдизмі на таких чотирьох пріоритетах (вони ж — пояснювальні принципи). Це: 1) антропоцентризм, або визнання людини стрижнем та центром Всесвіту; 2) панбіологізм, або спроба ставити і розв'язувати всі проблеми у біологічному ракурсі, точніше, життєвому вимірі; 8) панпсихізм, чи визнання психіки вирішаль­ним чинником розвою універсуму та 4)панхристиянізм — універсалізація Христа як рушійної сили та найвищої стадії космогенезу.

Весь універсум охоплено неперервними проявами космогенезу, останній же складається з декількох пос­лідовних відтинків: біогенезу (виникнення та розвитку біоти), антропогенезу (постання людини), ноогенезу (роз­витку мислячої матерії) та христогенезу, тобто розвитку самого Бога, причому як у словах, так і в речах. У відповідності з кожним етапом здійснюються процеси віталізащї (виникнення різних форм життя та насичення ними довкілля), інтеріоризації (постання психіки), гомі-шзації (олюднення біоти), колективізації (усвідомлення спільності існування людей), соціалізації (згуртування людства у єдину громаду), планетизації (злиття людства у єдине ціле — суперорганізм) та аморизації (генези абсолютної та особистої любові, яка сягає точки Омега).

Концепція Тейяра де Шардена, як видно навіть з її найголовніших засад, досить складна для розуміння, що зумовлено багатьма чинниками. Але головне, мабуть, те, що вчений натураліст і теолог з'єдналися в одній особі — Тейяр мусив якось узгодити у собі трансцен­дентне, до того ж католицьке, світобачення з натиском природознавства на цей світогляд. Якщо ж додати гран­діозність задуму — охоплення у межах єдиної концепції всього сущого, то стає зрозумілою і складність теоретич­них конструкцій, і багатство понятійно-категоріального апарату. Але його концепція цілісна, взаємини людини з біосферою тут цілком визначені.

Людина у біосфері, за Тейяром — не випадковий гість. Вона — носій потенцій світу в цілому і його земного втіленая зокрема. Біосфера не виштовхує людину зі свого лона, а виколисує її, немовби готуючи до високого покликання розуму у Всесвіті. Не випадково, до речі, постання ноосфери, тобто оболонки, у якій вирішальну роль відіграє одухотворений людський розум, Тейяр де Шарден відносить до світанку самого антропогенезу: перший проблиск людської свідомості таким чином започатковує і розбудову величної споруди


299

 


 


ноосфери. У цьому відношенні погляд Тейяра суттєво відрізняється від позицій В. І. Вернадського, думки якого, власне, і надихнули фран­цузького палеонтолога-єзуїта на це відкриття, хоча наш мислитель вважав, що ноосферу ще належить створити.

Щоправда, строга законовідповідність, навіть перед-заданість як біогенезу, так і ноогенезу, фактично усуває з теренів взаємин людини з біосферою будь-які істотні конфлікти. Звичайно, Тейяр знає і про війни, епідемії, соціальні потрясіння, про жахи радіоактивності, але критично ставиться щодо їхнього впливу на ноогенез. "Космічна катастрофа, біологічний розпад, чи просто припинення росту, або постаріння, — пише він, — всі ці песимістичні картини останніх днів Землі мають те спільне, що їхні творці без поправок переносять на все життя особливості та умови вмирання окремих індивідів як його елементів" (Тейяр де Шарден, 1987, с. 216). До людини як до родової істоти слід підходити інакше. З одного боку, міркує вчений, середня тривалість життя зоологічних видів становить майже 80 мли років, а отже, люди самі можуть розраховувати на подібний термін. З іншого — людина як вид виявила такі потенції, що слід вести мову взагалі про якісно новий тип біотичної еволюції. "Отже, — резюмує Тейяр де Шарден, — між прикінцевим етапом існування Землі та нашим ниніш­нім етапом, імовірно, простягається величезна трива­лість, яка примітна не сповільненням, а прискоренням і доконечним розкриттям сил еволюції, вершиною якої є людина" (Там само, с. 217-218).

Тим часом реальна загроза омніциду лише, по суті, на початку еволюційної історії людини як виду вносить серйозні сумніви у "гарантовані" 80 млн років, а дійсно вершинні потенції її, як виявилось, обертаються не лише прискоренням розвою, а й деградацією та занепадом, особливо ж — "божественного середовища".

Інший варіант осмислення місця людини у біосфері маємо у концепції В. І. Вернадського, основні риси якої вже докладно розглянуто. Тут ми торкнемося лише тих її аспектів, які безпосередньо стосуються суті справи.

У своїх побудовах В. І. Вернадський також спираєть­ся на декілька фундаментальних положень, зокрема на наступні: 1) розуміння життя як явища космічного, закономірного етапу розвитку Всесвіту; 2) трактування людини (ширше — розуму) як природного наслідку, про­яву земного життя; 3) обгрунтування виняткової функції розуму у самоорганізації універсуму, передовсім у виг-


300

 


ляді такого стану життя, який задає іншим природним процесам напрям, потужність і перспективу розвитку.

Центральне поняття вчення В. І. Вернадського — "жи­ва речовина". Як сам термін, так і його семантика поєднують реалії двох світів — неорганічного та органіч­ного. Але водночас останній — нова реальність, особлива якість, природне тіло, яке має свої власні закони функці­онування та розвитку. І ці закони — цілком своєрідні, вони не зводяться ні до особливостей еволюції видів, ні до розвою людини, але інтегрують всіх їх в одне ціле.

Пошуком загальних законів розвитку природи В. І. Вернадський захоплювався вже замолоду. "Мені здається, — ділиться він своїми думками з дружиною у листі від 16 (28) серпня 1894 р., — я підмічаю закони. Відчуваю напругу думки осягнути одразу образно Землю як планету. Як це важко! Але мені здається, з кожним разом яснішою і яснішою стає картина, і мені іноді зблискує перед розумовим видом загальна схема хіміч­ного життя Землі, котрим рухає енергія Сонця" (Вер­надский, 1981, с. 150-151).

Відомо, що згодом Вернадський осягнув ці закони у загальних і конкретних проявах живої речовини, об­грунтувавши, зокрема, фундаментальне узагальнення про еволюцію видів, яка органічно переростає в еволю­цію біосфери. Особливістю еволюційного процесу є те, що у його плинності створюється нова геологічна сила — людська діяльність загалом, а на вищих щаблях антро­погенезу — і наукова думка соціального людства. "Ми саме переживаємо яскраве входження в геологічну іс­торію планети, — фіксує натураліст. — В останні тися­чоліття спостерігається інтенсивне зростання впливу лише однієї живої речовини — цивілізованого люд­ства — на зміну біосфери. Під впливом наукової думки та людської праці біосфера переходить у новий стан — у ноосферу" (Вернадский, 1988, с. 27). З методологіч­ного погляду сформульована концепція означає, що еволюція життя не може не бути еволюцією людини, а пізнання феномена біосфери є водночас і розкриттям сутнісних сил людини.

Не   випадково   М. М. Мойсеєв,   проаналізувавши   прогрес розширення людського пізнання виокремив як найбільші віхи відкриття, пов'язані з іменами Ньютона, Дарвіна та Вернадського, що свідчить про ваговитість зробленого останнім на терені пізнання біосфери. У добу Ньютона революції у галузі природознавства,


301

 


утверджуючи нові горизонти пізнання, призвели до певних втрат — звикло усвідомлення єдності людини, планети й універсуму. Зникло те, що ще з античних часів закладалося, як контури цілісного осягнення світу чи то через певну субстанцію (грецька космологія), чи через божественне начало (неоплатонізм), або і через те, і через інше. Дарвін відновив, у чомусь впіймавши загальні закони розвою сущого взагалі, єдність органічного світу та людини і, що особливо підкреслює М. М. Моисеев, дав нову мову описові об'єкта (передовсім базисну категоріальну структуру "мінливість — спадковість — добір"). "І лише разом з В. І. Вернадським, — висновує М. М. Мойсеєв, — прийшло розуміння ролі та місця людини у єдиній системі розвитку матерії, виникли передумови синтезу неорганічної природи, життя та людини" (Моисеев, 1987, с. 280).

Інтелектуальна тенденція, позначена тут іменами Тейяра де Шардена та В. І. Вернадського, призвела до формування системи сучасного глобального еволюціоніз­му, предметом дослідження для якого постають різні форми та рівні організації матерії, механізми їх взає­мозв'язку, саморуху та саморозвитку. Такі концепції бу­дуються або шляхом пошуку певних універсальних принципів, законів і механізмів на підставі порівняльного аналізу множини наявних конкретних теорій еволюції, або — на основі еволюційної концепції якоїсь із фунда­ментальних природничих наук вибудовується теоретич­на модель, яка слугує моделлю для пояснення розвитку взагалі. З певними спрощеннями можна вести мову про індуктивний та дедуктивний шляхи теоретизацїі.

Вже XIX ст. дало дві фундаментальні концепції, втілені, зокрема, у теорії природного добору, з одного боку, та у принципах та законах термодинаміки, з іншого. Перша вказувала, як здійснюється поступове ускладнення систем та збільшення їхньої організовано­сті, друга торкалась переважно процесів дезорганізації та руйнування — накопичення ентропії та досягнення стану енергетичної гомогенності. Попри зовнішню су­перечність цих теорій, що було, до речі, тривалий час причиною їх відвертого антагонізму, вони фактично вели мову про одне і те ж саме: яким чином можлива в універсумі організованість і які причини її руйнуван­ня. Тому цілком закономірним був здійснений вже у XX ст. синтез обох напрямів у єдину концепцію, що пояснює функціонування та розвиток систем через ана­ліз механізмів їх самоорганізації та саморозвитку (Г. Ніколіс, І.Пригожий, П. Гленсдорф, М. Ейген та ін.).

Фізики та космологи не без деякого внутрішнього подиву (втім, намагаючись приховати його, адже над цими науками досі тяжіє


302

 


солодкий тягар тривалого лідерства, законодателя мод у науці, і ве тільки у вій), почали з'ясовувати, що об'єкти їхньої науки, ретельніше розглянуті, зовсім не такі вже й інваріантні та незмінні, а закони їхньої науки — детерміністсько-динамічні. Виявилося, що необхідно вести мову про історизм, незворотність розвитку, множинність ступенів свободи об'єктів, нелінійність та поліваріантність розвитку не тільки органічних, а й класичних фізичних та хімічних об'єктів. Інакше кажучи, на іншому класі систем установлювалися принципи, які давно і грунтовно були опрацьовані, наприклад, у теорії та методології біології чи соціології. Тим самим були зняті досить серйозні методологічні бар'єри, які гальмували синтез наук про органічну та неорганічну природу, створені засади для вироблення єдиної мови теоретичного опису тощо.

Тому можна очікувати подальших кроків і щодо по­будови концепції саморозвитку універсуму й уяснення місця людини в цьому процесі. Відкриття, зроблені фізиками та космологами ("розбігання" галактик — Е. Хаббл та А. Н. Фрідман; "реліктове" випромінюван­ня — А. Пензіас та Р. Вільсон; ідеї "першоатому" та "великого вибуху"; теорія дисипативних структур) спо­нукають до теоретизації у цьому напрямі, хоча, як зазначав академік Я. Б. Зельдович, "питання, пов'язані з народженням Всесвіту, з тим, чому він саме такий, яким ми спостерігаємо його тепер, все ще залишаються не розв'язаними" (Зельдович, 1983, с. 11).

У цьому зв'язку привертають до себе увагу соціосферні узагальнення визначного сучасного еколога М. А. Голубця (1997), за якими біосфера породжує нову планетну надсистему — соціосферу.

Вельми популярною нині є і концепція глобального саморуху Е. Янча (Янч, 1974; Jantch, 1988). Вся реаль­ність, стверджує він, являє собою сукупність взаємозв'я­заних процесів, яким притаманні такі риси: 1) специ­фічна системна макродинаміка, 2) безперервний мета­болізм і його наслідок — коеволюція об'єктів-систем з довкіллям, 3) самотрансценденщя, тобто еволюція самих еволюційних процесів.

Академік М. М. Моисеев доводить подібний аналіз до виявлення досить конкретних механізмів самоорганіза­ції будь-яких систем. Спирається він при цьому на вже згадану дарвінівську тріаду "спадковість — мінливість — добір", справедливо, мабуть, вважаючи її універсальною для опису будь-яких систем. Все, що відбувається у світі, на думку вченого, можна уявити як постійний добір — з можливого обирається оптимальне. Механіз­мом його виступає адаптація, а також біфуркаційні


303

 


(розбалансовуючі) процеси та зворотні зв'язки. Напрям же розвитку визначається наступним правилом, який М. М. Моисеев називає принципом економії ентропії:якщо за даних умов можливі декілька типів організації матерії, які не суперечать законам збереження та іншим принципам, то реалізується та зберігає найбільші шанси на стабільність і наступний розвиток саме той, який дає змогу утилізувати зовнішню енергію найефективні­ше чи у найбільших обсягах.

За допомогою цих принципів можна пояснити і розвій суспільства як системи. Трансформуючись, добір постає як вибір; вирішальним чинником гомеостазу стає уявлення суб'єкта про умови та способи його досягнення (а не самі умови та способи); ймовірність постає як можливість реалізувати стани не лише за критеріями енергетичної ефективності, а й моральної доцільності тощо. Щоправда, у деяких ситуаціях, наприклад в оцінці шляхів подальшого розвитку, вибору може і не бути, оскільки біфуркаційні явища унеможливлюють тривалий пошук варіантів.

Можна, таким чином, зробити висновок про те, що космологічно-універсалізуюча парадигма, зокрема ідеї В. І. Вернадського, знаменують собою фактичне ві­дродження античного світобачення, причому вдруге (піс­ля доби Ренесансу). Але якщо перше відродження — доба Ренесансу — підняло на щит передовсім красу, думку та цінність кожної окремішньої людини, то XX ст. на якісно іншому рівні пробує відновити велику ідею давніх мислителів про цільність, єдність та ціліс­ність мікро-, мезо- та мегасвіту, про єдину світову динаміку. Це — також антропоцентризм, але такий, що ставить у центр універсуму людину і як індивіда, і як родову істоту, як породження не лише земного життя, а й розвою всього сущого. Таким чином, людство накладає на себе ще один тягар — моральний: у випадку поруйнування чи знищення біосфери відповідальність поширюєть­ся і перед позаземними світами. Звичайно, це ситуація скоріше модельна, але ж спонуки її цілком осяжні.

4.2. ПРИРОДНІ ПІДВАЛИНИ ЛЮДСЬКОГО БУТТЯ

Людське буття має безліч вимірів. Одним із фунда­ментальних аспектів його дослідження є вивчення самих підвалин, засадничих підстав, з яких і на яких лише і


304

 


 Рис. 4.6. Символічне дерево життя. Художник В. С. Комаров (Алексеев, 1972)

 

 

         можливе утвердження люди­ни у цьому світі. Нині зрозуміло, що людина — то не      ефемер, чи дух безтілесний,  а сам універсум у багатстві його фізичних, біологічних, космологічних та інших під­став, зорганізований згідно з певними об'єктивними зако­нами у якусь певну ціліс­ ність, яка збагачує палітру світу (рис.4.5).

         Тим часом подібно до то­                го, як кожна доба історії виробляє відповідні інтерпретації підвалин людського            буття, так само різняться між собою       і тлумачення того, що слід розуміти під власне "природними" засадами життєдіяльності люди­ни. Зробимо для       кращого розуміння проблеми невели­кий екскурс  в історію.

Обшир людського довкілля. Сфера життя людини розширювалася за рахунок пізнання та проникнення у такі складові біосфери, як гідросфера, літосфера, атмос­фера, ближній космос.

Гідросфера. Оволодіння гідросферою, тобто товщами та глибинами вод, розпочалося дуже давно. Спочатку, втім, людина вчилася лише триматися на воді — чи сама за допомогою зусиль м'язів, чи за допомогою штучних конструкцій.

З часом триматися та пересуватися водною повер­хнею для вмілих людей перестало бути особливою проб­лемою. Але використання гідросфери тривалий час обмежувалося двома-трьома десятками метрів вод рік, озер чи морів. Рибальство, збирання та видобування інших ресурсів водойм (водоростей, м'якунів, крабів, перлин), зміцнюючи ресурсну базу людей, водночас істотно розширювало їхні світоглядні та пізнавальні виміри, знайомлячи з незнаною флорою та фауною, відмінними від наземних способами та формами існу­вання. Водночас світ вод дуже довго сприймався не лише таємничим, а певною мірою і ворожим людині. Саме там, на думку багатьох, була оселя всіляких


305

 


чудернацьких тварин та дикувато-потойбічних істот — водяників, русалок, іншої нечисті. Мешканці ж підводного царства наділялися незвичайними властивостями — роз­мірами, силою та ін.

Наукову добу в океанографи практично розпочала знаменита експедиція британського дослідницького суд­на "Челленджер", здійснена у 1872-1876 pp. Цей кора­бель було обладнано за найновішим словом науки і техніки, він мав устаткування для підводного буріння, лабораторії для аналізу проб води, грунту, зразків флори та фауни, планктону та мінералів тощо. І якщо попе­редні експедиції в абсолютній більшості своїй слугували потребам комерції чи політики, то "Челленджер" ставив перед собою лише наукові цілі. Нині цій справі слугують цілі флотилії науково-дослідницьких суден, якими во­лодіють багато країн. Флагманом українського науково­го флоту е "Володимир Вернадський".

В осягненні гідросфери можна виділити кілька ас­пектів:

вивчення глибин гідросфери, зокрема встановлення її нижньої межі (понад 11 км, Маріївська западина) і спуск туди керованих людиною пристроїв;

дослідження системності та структури гідросфери: типи водойм (закриті, відкриті та ін.), локалізація води (атмосферна, поверхнева, підземна, ґрунтова тощо), елементний склад води (прісна, солона, льодовикова — дистилят), форми-стани існування води (пара, вода, лід), системність гідросфери (течії, їх рух і напрямок та ін.);

використання біотичних ресурсів гідросфери (флори та фауни), й мінеральних   покладів   (марганцеві   та   залізні   конкреції), оздоровчо-рекреативні ресурси гідросфери;

комунікативне використання гідросфери (транспортні артерії, кораблі, порти тощо), в тому числі прокладання телефонних ліній та телепроводів;

військове використання гідросфери — як пристанища для військових суден, комунікації тощо.

З погляду біосфери найважливішим висновком ося­гнення гідросфери було доведення тези про те, що в останній життя може існувати на будь-якій глибині, що воно диференційоване щодо конкретних умов довкілля, Що гідросфера є вагомим чинником підтримання не лише біогенного потоку атомів, а й нагромадження енергетичних ресурсів, підтримання стабільності темпе­ратурного балансу планети.

Загалом можна сказати, що гідросфера стала досту­пною людині на всю її глибину, тобто понад 11 км,


306

 


хоча реально використовуються ресурси кількох десят­ків чи сотень метрів водних товщ.

Слід вказати і на особливий статус гідросфери, при­наймні більшої її частини, як ресурсу всього сукупного людства. Ще в 1609 p. голландський юрист Гуго Гроцій проголосив принцип свободи морів; хоча нині існує чимало регламентацій щодо їх використання (зона су­веренного контролю, економічна зона та ін.), все ж Світовий океан, на відміну від Світового суходолу — суть спільне надбання всього людства, а не розділене між окремими суб'єктами права.

Нині вже спростовано чимало стереотипів стосовно гідросфери. Насамперед це розвінчання міфу про море (океан) як силу сліпу, ворожу та чужу людині. Ойку­мена давніх — суходіл (оточений з усіх боків океаном), поступається місцем такому уявленню людини про на­вколишній світ, де і вода, і земля є однаково цінними і важливими. Так само істотними є висновки про кінечність Світового океану, особливо по вертикалі; бо ж вираз "бездонний" тривалий час був зовсім не фігураль­ним, а стосувався опису саме цього об'єкта.

Нарешті, для розумного використання потужностей та потенцій гідросфери важливим є формування уявлень про її складну структуру, складний рельєф дна, зако­номірний характер течії, температурних зон тощо, ро­зуміння гідросфери в кінцевому підсумку як складної, цілісної, динамічної системи.

Змінено також уявлення про якісний склад гідросфери. Ще донедавна панувала думка про те, що вона — джерело життя, тобто є вмістилищем деяких живих організмів. Нині відомо, що, наприклад, у морській воді, розчинено ледь не всі елементи Періодичної системи Менделєєва, що на дні складовано високомісткі конкреції — поклади заліза, марганцю, золота тощо; зрештою саме океан становить основу всієї харчової піраміди, оскільки виробляє основну частку кисню, органіки, чистої води (шляхом випарову­вання) та інших біогенних речовин.

Водночас осягнення людиною гідросфери має чимало наслідків, котрі негативно впливають і на довкілля, і на людину. Більшість прісних водойм нині забруднено, Світовий океан став смітником для використаних пла­стмасових, пластикових та гумових матеріалів; різними шляхами в океан потрапляють десятки мільйонів тонн нафтопродуктів, котрі, огортаючи поверхню маслянис-


307

 


тою плівкою, катастрофічне впливають на його біопродуктивність. Безперервний непродуманий рибальський промисел підірвав чисельність популяцій багатьох мор­ських організмів, чимало з них зникло взагалі. Все це ставить перед людиною ряд проблем практичного, нау­кового, політико-правового та етичного змісту.

Літосфера, Такої ж глибини, як у гідросфері, лю­дина сягнула і в іншій земній оболонці — літосфері, твердих, надмантійних шарах планети: на початку 80-х років нашого століття найглибша у світі надглибока Кольська свердловина сягнула 12-ти кілометрової гли­бини. Практично ж людина використовує різноманітні шари літосфери, в тому числі більш глибокі горизонти, оскільки внаслідок геологічних процесів (дрейф конти­нентів, виверження вулканів тощо) вони опиняються на невеликих глибинах, а то й зовсім на поверхні планети.

Пізнавати і використовувати тверду земну оболонку люди розпочали з найдавніших давен, принаймні з часів виникнення землеробства: систематично обробляли вер­хній шар грунту. Та й історія рудної, копальної справи налічує десятки, а то й сотні тисяч років: адже вже палеоантроп влаштовував справжні каменоломні, видо­буваючи кремінь, а також прокопував глибокі шахти-колодязі в пошуках кольорових глин (вохри та ін.).

З часом поступ науки привів до висновку про "ша­руватий" устрій планети: в центрі її — ядро, далі — нижня мантія, перехідна зона, верхня мантія, астенос­фера, поверхня Мохоровича, земна кора. Остання, у свою чергу, сама складається з великої множини різних геологічних шарів, причому переважна більшість з них містить сліди життєдіяльності живих організмів, що є вирішальним критерієм для її розрізнення, ідентифіка­ції та порівняння.

Найпоширеніший хімічний елемент Земної кулі — залізо. Вважають, що в ній його міститься 34,63 %, а в земній корі — 5,1 %. З літосфери людина черпає необ­хідні метали, радіоактивні елементи, паливо (вугілля, нафту, газ), різноманітні солі, воду, будівельні матеріали тощо, без чого існування людства, особливо індустріаль­ного та пост-індустріального типу, було б неможливим.

Крім промислового, верхні шари літосфери нині ши­роко використовуються і в комунікативних, транспорт­них, комунальних та інших аспектах. Давно вже стали звичними, принаймні в індустріальних країнах, підземні


308

 


потяги, бункери, сховища, водотоки, навіть помешкання та об'єкти торгівлі, розваги, бізнесу тощо. Таким чином, людство істотно розширює власну ресурсну базу і "по­глиблює" залюднений світ.

Звичайно, глибинна протяжність ареалу людини в різних місцях планети неоднакова: вона залежить від багатьох чинників: способу життя людності, рівня роз­витку продуктивних сил, потреби у використанні від­повідних глибин, наявності корисних копалин тощо.

Атмосфера. Інша сфера, за рахунок якої збільшу­ється ареал людства — атмосфера. Як зазначає Святе Письмо, Бог прирік плазувати не лише спокусника-змія, а й прикував до землі всю іншу живність, включаючи й людину; навіть птаство, якому "за родом його" доз­волялося ширяти в небі, повинно було розмножатися на землі. І здолати людині свою приземленість було чи не найважче, оскільки для цього необхідно було долати могутню силу земного тяжіння.

Водночас, вже з найдавніших часів збереглися оповіді про подорожі ввись — надумані чи, як вважає дехто з палеоуфологів, реальні.

Якщо не зважати на численні спроби здолати силу земного тяжіння за допомогою пасивних повітреплавних засобів, котрі легші від повітря (повітряних куль, гон­дол, дирижаблів), чи які використовують підйомну силу повітря (повітряні змії відомі ще з старовинного Китаю), то справжнє освоєння "п'ятого океану" налічує ледь сотню літ. Конструювати апарати, важчі від повітря, які могли б відірватися від землі за допомогою якихось рушіїв, почали майстри багатьох країн. 17 грудня 1903 р. у Північній Кароліні величезний та чудернаць­кий пристрій братів Райт, Уїлбура та Орвіля, зроблений з дерева, металу й тканини, обладнаний двигуном по­тужністю в 12 кінських сил, за допомогою обертів гвинта піднявся у повітря і пролетів близько 200 м. Так розпочалася доба авіації.

Загалом, досягнень щодо оволодіння повітряним про­стором встановлено велику кількість, і немає потреби їх всі перелічувати. Важливо інше: нині повітряні засоби пересування є звичним і вкрай необхідним атрибутом людської цивілізації, а сама атмосфера — тим довкіл­лям, яке забезпечує не лише традиційні життєві про­цеси, а й дає можливість реалізувати численні потреби людства. Перевезення пасажирів та вантажів, рятуваль-


309

 


ні та гуманітарні акції, дослідження земної поверхні та океанських глибин, ущільнення, зрештою, людського життя (за рахунок скорочення часу на подолання подо­рожніх витрат) — все це немислиме без підняття ареалу людства у верхні шари свого довкілля.

Активізація життєдіяльності людства за рахунок ви­користання обширів атмосфери — яскраве свідчення техногенної могутності цивілізації, оскільки до сих пір людина без сторонніх пристроїв може переміщатися в ній лише в одному напрямку: згори донизу, тобто падати. Та й за допомогою інших пристроїв, але без додаткових рушіїв, перебування в повітрі також є вель­ми складною справою.

Загалом, з формального погляду, людина використовує різні шари атмосфери і не відриваючись від землі — за рахунок рельєфу земної поверхні. Найвища її точка (гора Джомолунгма) має висоту 8848 м, і ц вже ве раз підкорено. За допомогою літальних пристроїв цей показник істотно збільшується. Так, можна стверджувати, що теренами активної життєдіяльності людини стала тропосфера (8-10 км над полюсами і 16-18 км над екватором): вона помсрежена маршрутами літаків, можливо, аж занадто; стратосфери (18-60 км над поверхнею планети) досягали вже стратостати (22 км), нині це вдається зробити 1 сучасним реактивним літакам, активно вона використовується і метеорологами (запуск радіозондів). Мезосфери (50-80 км) й особливо термосфери (до 100 км) вдалося досягти вже за допомогою спеціальних ракет, у тому числі й метеорологічних. У пограниччі атмосфери — екзосфері — перехідній області до космічного простору людині вдалося полишити свій слід лише з винайденням і запуском ракетно-космічних пристроїв, хоча їхні траєкторії пролягають нерідко на значно менших висотах — 200-400 км.

Космічний простір. Зрештою, саме у напрямку космічного простору людство теоретично не має меж розширенню свого ареалу, звичайно, якщо ми визнаємо нескінченність простору і часу, а також можливість освоєння людством космосу у дедалі зростаючих межах. Вихід людини за межі атмосфери, подолання залежності від сили земного тяжіння і перенесення своєї діяльності в обшири космосу — ось підвалини розширення обсягу ойкумени до величезних розмірів. Якщо у бік гідрос­фери обсяг ареалу людства обмежений максимальними глибинами океану, земної кулі — її радіусом, атмосфе­ри — кількома сотнями кілометрів, то космічний про­стір — майже десятьма мільярдами світових років: з такої відстані нині вловлено світло зірок, найвіддаленіших від Землі. Порівняно з людським життям, навіть життям цивілізації — це безмежжя.


310

 


Нижче наведена коротка хронологія подій, пов'яза­них з поступом людства до космічних обширів. Спочат­ку — здобутки СРСР, який на перших порах мав деяку перевагу:

1967 p., 4 жовтня — перший штучний супутник Землі;

1960 p., 19-20 серпня — перший корабель-супутник а собаками на борту;

1961 p., 12 квітня — перша людина в космосі (Юрій Гагарін);

1965 p. — перша людина у відкритому космосі (Олексій Леонов). Ще у 1969 p. були здійснені спроби досягти Іншого космічного ті­ла — супутника Землі Місяця: перша ракета, запущена в його бік 2 січ­ня 1969 p., проминувши Місяць, стала штучним сателітом Сонця; друга, котра стартувала 12 вересня 1959 p., досягла поверхні Місяця. Зрештою, цей момент можна вважати початком реального розширення ареалу людства на позаземні об'єкти.

У 1961 р. на навколоземній орбіті побував американський астронавт Алан Шепард. Реалізація ж американської програми "Аполлон" (1961-1972 pp.) спричинилася до того, що на інше космічне тіло потрапили не просто предмети людської діяльності (пристрої, вимпели, уламки апаратів), а й сама людина. У 1968 p. апарат "Аполлон — 8" облетів Місяць і повернувся на Землю, а в наступному, 1969 p., на кораблі "Аполлон — 11" три американські астронавти (Н. Армстронг, М. Коллінз, Е. Олдрін) досягли поверхні природного супутника Землі; 21 липня 1969 р. на нього ступила перша людина — Ніл Армстронг, а ще через 20 хв. до нього приєднався Едвін Олдрін. З часів зародження життя на Землі і появи людини ця подія — кардинальна віха в й' історії. Тому варто відтворити важливіші фрагменти діалогу, що супроводжував цю подію. На зв'язку: з одного боку — космічний центр НАСА у Хьюстоні, з іншого — земляни на Місяці:

Х'юстон: ... Ми бачимо, як ти спускаєшся трапом.

Армстронг: Я на нижній сходинці. Опори кабіни втиснулись у грунт ледве на один-два дюйми, хоча поверхня здається дуже дрібнозернистою. Грунт майже як пил, дуже, дуже дрібний. Виходжу з кабіни. Маленький крок однієї людини — гігантський стрибок всього людства. Грунт порошкоподібний. Можу підчепити його носком черевика. Липне до ніг, мов вугільний пил, тонким шаром знизу й збоку. Підошви вгрузають у грунт ледь-ледь, десь на одну восьму дюйма. У грунті залишаються мої сліди, відбитки підошов, як у дрібному піску... Йти зовсім не важко. У затінку тут зовсім темно, ледве бачу, куди ступаю. Прямую на сонячний бік, на Сонце не дивлюся. Зараз, судячи за розташуванням кабіни, стою точнісінько в середині її тіні ... все бачу добре. Світло досить яскраво відбивається кабіною, так що все добре видно.

Олдрін.: Чи готовий до мого виходу?...

Армстронг: Все в порядку. Ти готовий?...

Олдрін: Ступаю тихо, тихо. Трап. Нахиляюсь... зовсім неважко. Тепер треба випростатися й злегка причинити люк, але так, щоб не зачинити його зовсім.

Армстронг: Непогана думка..."

Так, обережно-впевнено, жартуючи (про "зачинений"


311

 


 


люк), аналізуючи незвичне довкілля, земляни вперше ступили на інше космічне тіло, засвідчивши не лише теоретичну можливість, а й практичну спроможність розширення ареалу людства у напрямку ближнього кос­мосу.

Обсяг поняття "природні підвалини" людського бут­тя. Поняття "природні підвалини" людського буття включає в себе:

1) природні умови існування, які роблять можливим існування людини як природного тіла універсуму; 2) ат­рибутивні характеристики світу, які окреслюють повно­ту та міру оволодіння людиною природними ресурсами довкілля.

До природних умов існування людини слід віднести передовсім такі групи чинників, як космологічні, еко­логічні та біологічні основи життєдіяльності людини.

Космологічні основи життєдіяльності людини — певна сукупність і характер взаємозв'язку низки фізич­них констант, які визначать вигляд нашого Всесвіту, специфіку протікання процесів, характер законів у до­ступній для пізнання людини частині універсуму. Цими умовами детермінуються особливості організації зоряних систем, хімічних, фізичних та польових взаємодій, а відтак — конкретна (земна) форма життя, її взаємозв'­язок з космічним довкіллям тощо.

Екологічні чинники — включеність людини в еволю­ційно сформовані зв'язки та взаємини організмів між собою та факторами довкілля, які мають неорганічну, біотичну та антропогенну природу. Те довкілля, в якому мешкає людина, є світом її реального життя, екологіч­ною нішею, яка впливає на процес формотворення, адаптації, дивергенції та інших явищ у людських спіль­нотах і водночас сама зазнає потужного впливу людини, відчуваючи значний трансформуючий вплив антропоген­ного чинника. Екологічні особливості і людини як виду, і довкілля, в якому вона живе, ставлять певні обмеження на масштаби та характер самореалізації людини: демог­рафічні, економічні, комунікативні та інші аспекти.

Біологічні особливості — це конкретні особливості організму людини (будова мозку, рук, хребта, органів чуття, ендокринної та кровоносної систем, органів відтворення тощо), які визначають реалізацію потенцій кожного окремого індивіда як родової істоти (рис. 4.6).


312


 

 

Унікальність людства загалом і кожного конкретного індивіда зокрема, які визначаються його генетико-біологічними ознаками, засадничо визначає нетотожність індивідуальних властивостей і можливостей, своєрід­ність реалізації ц індивідуальних та родових потенцій у кожному конкретному випадку.

 Рис. 4.6. Особливості людського організму (Ламберт, 1991).

1 — ходіння на двох ногах; 2 — розмаїття функцій рук; 3 — бінокулярний (стереоскопічний) зір; 4 — великий мозок (а — видима площа поверхні мозку; б — площа поверхні мозку з "розправленими" звивинами (2 090 см2). Наявність глибоких звивин на мозку істотно визначає розумові здібності людини

Якщо схематично окреслити основні сфери людської життєдіяльності (рис. 4.7), то підвалиною навіть суто культурних діянь постають такі інгредієнти, як відтво­рення, самозахист та забезпечення їжею; чималою є компонента природності й у таких соціальних здобут­ках, як власне схильність до суспільного життя, альтру­їзм, праця, навіть — війни та суперництво.

Для розуміння ступеня оволодіння людиною природ­ними умовами існування важливо враховувати освоєння сукупним людством просторово-часових і субстратно-


313

 


 


 

Рис. 4.7. Динамічна схема, яка систематизує усі форми поведінки людини (Кууси, 1988)

енергетичних вимірів навколишнього природного сере­довища (Крисаченко, 1996).

Простір реалізації можливостей життєдіяльності людини завжди має конкретно-історичний характер. Як родова універсальна істота людина у процесі власної еволюції та історії постійно намагається розширити межі простору реалізації своїх потенцій. Початкове просторо­ва експансія людства торкалась екологічно неекстремальних теренів материків, потім — їх екстремальних територій; згодом освоєнню починає піддаватися і по­верхня Світового океану. З розширенням технологічних та технічних можливостей (поява літальних апаратів, підводних пристроїв, ракет тощо) людина починає ося­гати й інші сфери довкілля — атмо-, та гідросферу, вгризається у літосферу та намагається вирватися за межі земного тяжіння — у космос. Тим самим розши­рюється вертикальний масштаб людського довкілля, тобто освоєння простору переважно у площинно-ліній­ному напрямі (відповідно до поверхні планети) транс­формується у прагнення освоїти тривимірний простір.


314

 


 


Інакше кажучи, обшир реалізації людини визначається, по-перше, збільшенням фізичного обсягу середовища її життєдіяльності за рахунок розширення його у ширину, висоту та глибину і, по-друге, розширенням кількості пізнаних, пізнаваних і використовуваних класів об'єктів, предметів, закономірностей тощо, тобто своєрідною субстанційною глибиною "світу людини".

Час реалізації життєдіяльності людини — також категорія неоднозначна. Від уявлень про вічність та абсолютність існування людини як родової істоти (а нерідко — і як окремішнього індивіда) відбувається зсув у бік уявлень про існування часових інтервалів люд­ського буття, причому не тільки у плані початків людської історії, а й її можливого закінчення. Останнє зрозуміло, якщо враховувати потенційні варіанти само­знищення людства, про які вже не раз ішла мова.

Час життєдіяльності має ще два важливі для людини виміри. По-перше — тяглість індивідуального життя, котра, як правило, з прогресом суспільства збільшується — від 18-22 років у первісні часи до 70-80 років (у середньому) у сучасних розвинутих країнах. Крім того, враховуючи відомі тенденції прискорення та ущільнення людської історії, слід мати на увазі своєрідне зростання щільності подій на відрізку людського життя, що робить його інформаційно насиченішим та динамічнішим. Ос­таннє, втім, має не тільки позитивні моменти. Все це визначає часові координати людського буття. У цілому мова йде про те, що життя окремої людини та життя соціуму загалом нині характеризуються підвищеною подієвістю, інформаційною насиченістю та, як правило, чіткою хронометризацією.

Також постійно розширюються субстратно-енергетичні основи людського буття. У тривалому розвої людина свідомо чи стихійно апробувала чимало природ­них джерел енергії, доступних їй, а згодом — створених або вивільнюваних нею. Тобто відбувався своєрідний добір на доцільність їх використання, апробовувалися конкретні форми та сфери реалізації, механізми, техно­логії та модифікації тощо. На початку антропогенезу ці основи визначалися використанням спочатку сил меха­нічних (обробіток каменя, кістки, дерева) та теплових (використання вогню, одягу, жител); з часом людина навчилася використовувати хімічні та біологічні проце­си: перші дали змогу виготовляти нові предмети та виробляти принципово нові продукти (сир, вино тощо),


315

 


другі істотно розширили харчову та енергетичну базу (одомашнення тварин, окультурення рослин, їх розве­дення та вирощування); в історичну добу, особливо у часи досить розвинених ринкових структур, люди на­магаються осягнути соціальні сили, використати їх, керувати ними. Останнім часом спостерігаються виразні тенденції до використання, а то й контролю сил геоло­гічної та космічної природи, а також ядерні та суб'я­дерні взаємодії. Водночас відбувається лавиноподібне нарощення кількості речовин і матеріалів, які викори­стовує сукупне людство.

Невпинне нарощування та розширення субстратно-енергетичної бази життєдіяльності людини мало і має для людини як позитивні, так і негативні наслідки. Досліджують переважно позитивні наслідки, тенденції, що сприяли постанню людства як панойкуменного та космічного виду, яким він є нині. Але не менш вагомими є негативні наслідки, хоча про них говорять менше. Вже від первісного вогню постійно гинули беззахисні мешканці стійбищ — жінки та діти. Нині на людські "стійбища" в Європі та Азії, Африці та Америці, на землі та на воді, під водою й у повітрі спрямовані могутні пристрої — освоєне людьми речовинне та енергетичне єство довкілля. Але використовуючи або вивільняючи природні сили, які "дрімають" без людини, вона часто виявляється або непідготовленою для їх використання, або не здатна здійснити ефективний контроль за процесами протікання тих чи інших взаємодій. Хрестоматійними е приклади використання сил, вихід яких з-під контролю призвів до катастрофи, як це відбувалося у Чорнобилі, на хімічних комбінатах в Індії, унаслідок використання хімічної та бактеріологічної зброї під час в'єтнамської та ївших воєн у XX ст. тощо.

У цілому природні підвалини життєдіяльності лю­дини, з одного боку, визначають субстанційні можли­вості й обмеження буття, а з іншого — створюють передумови для сталого та тривалого існування і розвитку людства, однак останнє—за умови законовідповідності його практичної діяльності. Тому коеволюція суспільства та природи уявляється найприйнятнішим способом подальшого співіснування людини та природного довкілля.

Поняття про природність людини. Розглянуті вище методологічні та теоретичні проблеми дають змогу тепер зупинитися на окресленні тих людських рис та власти­востей, які можна назвати природними.

Що ж являє собою природність людини? Загляньмо У пошуках відповіді до книги рекордів Гїннеса, яка фіксує ті з найвидатніших можливостей та рекордів людини, які характеризують Ті як природну істоту.


316

 

Найвищий з нині живучих на планеті — мешканець Мозамбіку Габріель Еставао Монжані: його зріст 245,7 см за ваги 189,6 кг. Найповажніший вік людини, який вдалося зафіксувати документально, мав японець Сігетійо Ідзумі: він народився 29 червня 1865 p. і помер від запалення легенів 21 лютого 1986 p., проживши таким чином 120 років 237 днів. Найбільша кількість дітей, народжена однією жінкою — 69 малят. Цей ре­корд установила перша з двох дружин селянина Фйодора Васільєва (1707-1782 pp.) з маєтку Шуйських. Протягом 40 років репродуктивних потуг вона подару­вала чоловікові: 16 пар двійнят, 7 раз — трійнят, 4 рази — квартет, причому 67 із 69 дітей досягли повноліття. Австрієць Андреас Міхевач 18 днів пробув без води — його випадково " забули" поліцейські у буцегарні. Всьо­го за 28 секунд перемножила два 13-значні числа Шакунтала Деві з Індії. Природними чи неприродними є ці та їм подібні досягнення людей?

"Щойно запліднене яйце, корпускула... ще не люд­ська істота. У його сферичному ядрі налічується 250 тис. або понад те пар генів, з яких 50 тис. будуть безпосередньо складатися з протеїнів, і всі вони регу­люватимуть швидкість розвитку. Після прилипання яй­ця до наповненої кров'ю стінки матки, воно ділиться ще й ще раз. Сила-силенна дочірніх клітин, які розви­ваються, згортається й згинається у складки, ганглії та шари. Потім, зсовуючись як в якомусь магічному ка­лейдоскопі, вони самоорганізовуються в утробний плід, точну архітектоніку кровеносних судин, нервів та інших складних тканин... У дев'ять місяців людська істота народжується. Фундаментально вона являє собою набір кісток, оточених оболонкою м'язів та шкірою, й' органи безперервно постачаються кров'ю нещодавно сформова­ним серцем, яке ритмічно скорочується. Обмежена ру­хомість гіла координується складною взаємодією гормонів та нервів. Репродуктивні органи не діють, очікуючи точного сигналу гормонів, котрі через роки пустять у хід другу, фінальну фазу їхнього росту та змусять організм повністю виконати задану біологічну роль. Над всім цим ансамблем розташований мозок..." (Wilson, 1978, с. 53).

То природний, чи неприродний процес описано у попередньому абзаці? Якби не згадка про людські "де­в'ять місяців", то даний фрагмент блискуче знадобився


317

 


 


б для змалювання ембріонального розвитку будь-якого з хребетних, та й не тільки їх, тварин. І те, що Е. Вілсон прилаштував його саме до людини, має засвідчити: вона підкоряється універсальним біологічним законам. І не приведи Господи, щоб якась складка у зародку загор­нулася не у той бік, що треба...

Людський зародок росте згідно з програмою, закодо­ваною у генах, їх, власне, не так уже й багато, але вони забезпечують розвиток та регуляцію функцій люд­ського організму.

Нагадаємо, що вся спадкова інформація закодована в молекулах ДНК, які зорганізовані у ще більш складні системи — нуклеотиди, гени, хромосоми, геном у ціло­му: Спадковість людини, точніше — її' геном, можна порівняти з бібліотекою, в якій окремі триплети (кодони) — літери, гени — слова, цистрони — фрази, хромосо­ми — книги. І так само, як за допомогою обмеженої кількості літер створені поеми Шекспіра та трактати Арістотеля, розмаїття біоти базується на декількох ос­новах генетичної природи. Так само, до речі, як помил­ка у тексті може призвести до докорінного змістового артефакту, помилка — мутація — в усталеній структурі спадковості дає несподівані наслідки: у більшості ви­падків — негативні, інколи — позитивні.

Спадкова речовина — дублетна, тобто молекула ДНК складається з двох половинок, симетричних (компле­ментарних) одна одній. Гени, наприклад, містять дві алелі, молекула ДНК — два комплементарні ланцюжки. Самі гени бувають декількох родів. Одні гени — струк­турні: вони кодують синтез певних білків; другі — модифікатори: координують взаємодію з іншими генами, змінюють їх фенотиповий прояв; треті — регуляторні, визначають активність самих структурних генів; є ще "мовчазні" гени, котрі, як здається, безпосередньо не беруть участі у біосинтезі тощо. Це — складна й тонко збалансована система, яка визначає своєрідність та не­повторність не лише кожного з видів на планеті, а й будь-якого окремого організму. Унікальність, таким чи­ном, — фундаментальна риса живої речовини.

Лише структурних генів геном людини налічує щонайменше 30 тис. Багато це, чи мало? Дослідним шляхом установлено, що генотип людини має 6,7 % гетерозиготних генів, тобто локусів із різними алелями. Отже, всього таких локусів десь 2 010 з 30 000. Тому можливе число батьківських чи материнських статевих клітин, які


318

 


містять рівно половину набору хромосом — гамет, дорівнює 2    або 10 . Інакше кажучи, стільки варіантів нащадків може отримати одна (1) батьківська пара. Франціско Айала, відомий сучасний генетик-еволюціоніст, який зробив дані підрахунки, порівнює цю величину а загальною кількістю протонів і нейтронів у Всесвіті, яка обчислюється у 10 , тобто незмірно менше від можливого розмаїття нащадків однієї пари людей (Айала, 1984, с. 53-54). Ось звідки унікальність кожного виду, неповторність кожної живої істоти.

Що ж являє собою у такому разі природа людини? Знову звернемося до Е. Вілсона, який ставить це запи­тання під таким кутом: як працює розум людини і чому він працює саме так, а не інакше? Звідси постають дві дилеми: перша полягає у тому, що не існує видів, з людиною включно, цілі яких — поза імперативом, ство­реним у його власній біологічній історії: мозок тут існує остільки, оскільки він сприяє збереженню та примно­женню генів. Друга дилема стосується джерела та зна­чення людських цінностей, з яких витікають усі етичні вимоги та багато політичних установок та дій.

Обидві дилеми становлять основну цінність нової науки — соціобіології, яка намагається осягнути та здолати автоматичний контроль, що грунтується на біологічних можливостях, і перейти до точного управління, засно­ваного на біологічному знанні.

Вілсон наскрізне проводить думку, що людина є звичайним видом, стосовно якісного та кількісного виміру генетичного розмаїття, котре впливає на її поведінку. Отже, є можливість, використавши власну перевагу — здатність до самопізнання, вирватися, перефразуючи Гегеля, з царства біологічної необхідності та перейти до управління нею. Субстратних змін тут не відбувається, змінюється лише статус самої люди­ни: вона перестає бути просто носієм певних генів, а стає ще й носієм знань про них, що дає змогу приймати усвідомлені рішення, а не керуватися лише спонуками та інстинктами.

"Гени тримають культуру на припоні" — один з улюблених афоризмів Вілсона. Що криється за ним? А те, що будь-яка культура — архетипова, і закорінена не лише у людську соціальність, а й ще далі — у поведінку громадських істот узагалі.

Якщо, скажімо, використати раціоналістичний опис та антропоморфні поняття для того, щоб зобразити, що


319

 


діється у спільнотах комах, то у мурашнику можна було б виявити:

вікову градацію, ритуал обмацування, календар, канібалізм, кастову детермінацію, кастові закони, пра­вила творення колонії, організацію колонії, охайність, спільне виховання нащадків, спільну працю, космоло­гію, залицяння, розподіл праці, контроль за ледацю­гами (трутнями), освіту, есхатологію, мораль, етикет, евтаназію, страх вогню, харчові заборони, роздавання подарунків, уряд, привітання, палацові ритуали, за­безпечення житлом, гостинність, гігієну, заборону кровозмішування, мову, догляд за малятами (личинками), закон, медицину, ритуал ініціації, взаємогодування, відділення дітей, весільні мандри, каральні санкції, повагу до королеви, правила репрезентації, статеву детермінацію, військові касти, споріднені стосунки сестер, диференціацію за становищем, стерилізацію робітників, хірургію, створення знарядь, ходіння у гостини, спостереження за погодою та багато інших дій (Wilson, 1978). Уся проблема, однак, полягає в тому, що мурахи справді виконують ті дії, у які люди вкладають прихований за вжитими термінами свій зміст й осягають сенс таких дій.

Зрозуміло, коли йде мова про існування та виживан­ня виду, то треба чітко розрізняти відповідні детермі­нуючі спонуки: з одного боку, якою жорсткою є власне генетична детермінація поведінки, або ж — що залежить від особин, а щ6 — від культури; з іншого — яке місце посідають у низці есхатологічних мотивів явища, пов'я­зані з розбалансуваннями та порушеннями субстратно-генетичних основ життєдіяльності.

Про генетичну детермінованість певних ознак орга­нізму людини свідчать дані табл. 4.1.

Таблиця 4.1

Спадковість ознак людини (Левонтип, 1993)

Ознака

Н²

Зріст

0,94

Вага

0,42

Довжина рук

0,87

Довжина ступні

0,81

Об'єм стегон

0,66

 


320

 




Головний покажчик (відношення поперечного розміру голови до по­здовжнього)

0,70

Маскулинність-фемінність (пере­важання чоловічих чи жіночих рис)

0,85

ІQ

 

0,53

Екстраверсія

 

0,50

Невротизм

 

0,30

 

 

 


Продовження табл. 4.1

 


У ній зведено показники, які визначено для різних антропологічних та особисгісних рис білих жінок у США. Показник успадкування Н2 засвідчує наступне: антропоморфічні показники визначені переважно генетично, а "особистісні риси" — суть тестові оцінки, які генетично детерміновані приблизно наполовину. З цього можна скласти коректне судження про генетичні та культурні чинники у людському житті.

З кількісного погляду генотип людини нічим істот­но не відрізняється від такого у споріднених видів. Понад те — людина, має на одну пару хромосом менше, ніж її найближчі родичі — мавпи. Саме тому у свій час побутував анекдот, що людина — це мавпа, яка втрати­ла дві хромосоми. Нічим особливим людина не виділя­ється з органічного світу і щодо кількості нуклеотидних пар та загальної кількості ДНК. У бактерій, наприклад, 4х106 нуклеотидних пар, у грибів — 4х107, у більшості тварин і рослин — 2х109, деякі рослини, саламандри та риби мають близько 3х109 нуклеотидних пар у кожній клітині. Людина за цим показником — серед більшості рослин і тварин.

Можливо, вся таємниця — у своєрідності організації генетичного матеріалу людини? Адже ми пам'ятаємо, що з одних і тих самих елементів можна спорудити і громадський туалет, і палац для королеви, можна на­писати одними і тими самими літерами і смертний вирок, і "Заповіт".

Відповідь на це питання — ще попереду, але вагомі кроки її досягнення вже зроблено. Мова йде про те, що нині реалізовується грандіозний проект під назвою "Ге­ном людини", по закінченні якого ми, можливо, діста­немо належні відповіді на поставлені запитання.


321

 


 


французький генетик Е. Лабуз у цьому зв'язку заз­начив, що нині дослідники "вирішили розпочати ство­рення своєрідного останнього "заповіту" біологічної науки, великої Книги Людини, яка охоплює увесь люд­ський геном. Повне зібрання нуклеотидних текстів ста­новитиме 2 тис. томів по 500 сторінок, де кожен нуклеотид, який утворює нашу спадковість, буде пред­ставлений однією літерою. За цим грандіозним проектом генетика увійде у велику науку, ставши в один ряд із фізикою та астрономією" (Лабуз, 1989, с. 79).

Реальні підстави для написання цієї грандіозної Біб­лії Людини з'явилися лише після 1953 p., коли М. Вілкінс, Дж. Уотсон та Ф. Крік з'ясували принци­пові особливості устрою ДНК. Потужний імпульс був отриманий і на межі 60-х років: М. Ніренберг, С. Очоа та А. Корана розшифрували генетичний код, витлума­чивши його як систему збереження генетичної інфор­мації у нуклеїнових кислотах у вигляді нуклеотидів. Ці та інші відкриття дали змогу започаткувати створення своєрідних хромосомних карт, інформаційних банків ознак генів тощо.

Віктор Макк'юзик, генетик з університету Джона Гопкінса, розпочав каталогізувати гени ще з 1959 p. — це, мабуть, була чи не перша картотека людської спадковості. Інший біолог. Рейт Уайт, наприкінці 70-х років організував генетичний центр в університеті штату Юта, який визначав локалізацію близько 10 мли пар нуклеотидів у різних хромосомах людини. На кінець 1987 p. електронний банк В. Макк'юзика містив уже інформацію про всі 4 660 — ідентифіковані на той час — гени. Аналогічні центри розгор­нено у багатьох інших країнах світу.

Таким чином, формувалися сприятливі умови для тотального опису хромосом людини, і лауреати Нобелівської премії Уолтер Гілберт та Ренато Дулбеко виступили з проектом "Геномної ініціативи". У людських хромосомах, писали вони, є близько 3,5 млрд пар нуклеотидів; щоб їх розшифрувати, потрібно десь 3,5 млрд дол. і зусилля майже трьохсот висококваліфікованих дослідників протягом 20-ти років.

Сума справді велика, але стільки ж коштує і програма "Шаттл" або один блок АЕС — та чи сумірні їхні цілі? Риторичне запитання, оскільки мілітарні потуги віддають пріоритет зброї. Але 1 проект "Геном" набуває обнадійливих контурів: 100 млн дол. початкове було виділено міністерством енергетики США, значні суми фінансував Національний інститут здоров'я, фонд Говарда Х'юза та інші Установи. Зрештою, до справи підключилися енергійні японці, які зі своєю технікою та пунктуальністю здатні значно прискорити Розв'язання проблеми.

 

 


322

 


У проекті "Геном людини" найтіснішим чином поєд­налися суто пізнавальні аспекти та нагальні життєві спонуки. Справді, що може бути важливішим, ніж спробувати відтворити прихований зміст нашої власної генетичної природи. Але це, так би мовити, для душі. А для реального життя укладання докладної хромосом­ної мапи людини неоціненне хоча б тому, що понад 8 500 людських хвороб є спадковими або генетичне детермінованими. А тому, щоб лікувати людей, прова­дити профілактику, належним чином передбачати усі можливі наслідки від шлюбів для потомства, оцінювати ступінь генетичної детермінації,— таких суспільних явищ, як злочинність, наркоманія, проституція, навіть брехливість та шаленство — у їх існуванні також є частка генетичної детермінації,— для цього всього реа­лізація програми "Геном людини" є справді своєрідним світлом наприкінці тунелю.

Більше того, з'являється реальна можливість прос­тежити зв'язок певної конституції людини з її психо­моторними та душевними якостями, виявити глибинні причини таланту та геніальності (якщо вони існують), поставити нарешті на належну наукову основу одвічну мрію багатьох поколінь ідеалістів, пов'язану з поліп­шенням спадковості, а відтак — і самої людини.

46 пар хромосом має генотип людини, і лише одна пара з них несе відповідальність за стать: якщо від батька і матері дістаються однакові хромосоми (набір XX) — народиться дівчинка, якщо різні (XY) — хлоп­чик. Але не тільки стать детермінується ними, а й деякі інші спадкові ознаки. Скажімо, кольорова сліпота час­тіше зустрічається у чоловіків, тільки у чоловіків має місце гемофілія — незгортання крові. А це означає, що ознаки подібного роду кодуються саме "статевою" хро­мосомою.

Та інколи зустрічаються хромосомні комбінації, зо­крема і по цій парі, коли співвідношення хромосом відмінне від нормального: варіанти типу Х0, XXY, XYY тощо. Людина з ХО (тобто без однієї хромосоми) має відхилення, описані як синдром Тернера: вона інтерсексуальна, статеві органи сформовані за жіночим типом, але недорозвинені, статеві залози недиференційовані, знижується рівень розумового розвитку, здатність до запам'ятовування форм, орієнтування між лівим і пра­вим, по картах, діаграмах тощо. У випадку XXY —


323

 


синдрому Клейнфельтера — хворі виглядають як чоло­віки, але статеві органи недорозвинені; такі люди розумово відсталі, менш винахідливі; помічено, що багато носіїв такого генотипу тяжіють до тюрем та божевілень. Інакше кажучи, і нестача хромосом, і їх надлишок є явищами небажаними, які викликають відхилення від норми. Таких людей, до речі, не так уже й мало.

Найчастіше, однак, ми зустрічаємось у власному житті з таким виявом генетичної детермінації ознак, як групи крові. Ще у 1900 p. лікар Карл Ландштейнер відкрив існування груп крові системи АВ0, і з тих пір виявилося можливим безпечно передавати кров від од­них людей іншим, що важко переоцінити. За класичною системою, можливі чотири варіанти: 0, А, В і АВ, які визначаються трьома алелями одного гена. Можливі комбінації і визначають основні чотири групи крові (табл. 4.2):

Таблиця 4.2

Фенотип

Гевотип

Антигени у клітинах

Антигени у сиворотці

Група А

ІА ІААі

А

Анти-В

Група В

ІВ ІВ, ІВ і

В

Анти-В

Група 0

іі

-

Анти-А і Анти-В

Група АВ

 ІА ІВ

А і В

-

 

Узагалі будь-яка людина може мати будь-яку групу крові, але існують певні переважання окремих груп у тих чи інших етносів. Американські індіанці, наприк­лад, мають групи крові 0 і А, але не мають — В й АВ. Значний відсоток населення з групою А на Кавказі, трохи менший — у Африці. Натомість ген В часто зус­трічається у корінних жителів Центральної Азії та Сибіру. В Україні відносно нижча (порівняно із світо­вими максимумами) частота групи 0, зате вища — носіїв групи В.

Після дослідів Ландштейнера були відкриті і деякі інші системи груп крові, названі за різними принципа­ми: Келла, Лутерана, Даффі, Дієго, Хеншоу, Хантера, деякими літерами латинської абетки. Один з випадків дістав назву від імені мавпи. У 1940 p. виявили, що сиворотка крові, імунізованої еритроцитами макаки-ре­зуса, вбиває еритроцити близько 85 % білих американ-


324

 


ців. Резус-фактор, як було названо нову ознаку, може бути позитивним і негативним. І коли подружжя нале­жить до різних груп, для їхньої майбутньої дитини можливі (коли кров матері змішається з кров'ю зародка) найважчі наслідки; втім, як і для матері. Якщо враху­вати, що для більшості країн Європи частота резус-не­гативного гена становить близько 16 %, то це висуває серйозні проблеми перед медициною.

Особливості просторового розподілу груп крові, а також інші генетичні ознаки, нині широко використовуються 1 для суто теоретичних висновків. Наприклад, расознавство істотно уточнює окремішність та зв'язки окремих рас, великих і малих, саме на підставі генетичних показників. Та сама система АВ0 проливає додаткове світло на розмежування основних стовбурів серед людських рас, зокрема — євроафриканського та азійського; чимало стало відомо і про спорідненість рас, які вині мешкають далеко одна від одної, наприклад, на американському континенті, з одного боку, та на островах Океанії — з іншого.

Звичайно, гени проявляють себе лише у певному довкіллі, реалізовуючись у конкретних фенотипах та за­безпечуючи ту чи іншу норму реакції людини на довкілля. Тому вплив екологічних чин­ників на самореалізацію зак­ладеного у генотипі потен­ціалу кожної людини надзви­чайно великий (рис. 4.8). І, як ми вже знаємо, він буває як позитивний, так і негативний.

Так, звичний спосіб та ра­ціон харчування, притаман­ний тим чи іншим народам, впливає на характер проті­кання метаболізму, що, у свою чергу, координується генетичною системою. Тому, наприклад, сікхи, які мешкають в Індії, і вживають багату білком їжу — високі зростом міцні, життєстійкі, а мадрасці, південні індійці, які є переважно вегетаріанцями, —низькорослі, худі та сприйня-


325

 


тливі до хвороб. Ще один приклад: племена масаї та кікуйю у Кенії. Живуть вони практично в однакових умовах, але фізично відмінні між собою: масаї у серед­ньому на 7-8 см вищі і на 10-11 кг важчі від кікуйю. Причина — масаї вживають достатньо тваринних білків, кікуйю ж живуть упроголодь. У Бразилії прибережні жителі вищі, міцніші від континентальних: перші пос­тійно вживають рибні білки та жири, другі харчуються майже одними вуглеводами, їжа, таким чином, виступає спонукою до реалізації певної конкретної життєвої фор­ми, тобто фенотипу.

Про конкретну залежність між певною хворобою, детермінованою генетичне, порушеннями обміну речо­вин та фактором довкілля, який обумовлює їх появу, дає уявлення табл. 4.3 (Харрис, 1973):

Таблиця 4.3

Захворювання

Фермент, якого зачеплено

Фактор довкілля

Галактоаемія

Галактозо-1 -фосфат уриділтрансфераза

Лактоза, галактоза

Спадкове несприйняття фруктози

Фавізм

Альдолаза печінки

Глюкоэо-6-фосфат дегідрогеназа

Фруктоза, сахароза

Кінські боби

Чутливість до прима-хіну

Те ж саме

Примахін, сульфамідні препарати тощо

Чутливість до суксаметонію

Цинга

Сивороткова холіностераза

1-гуланолактоноксидаза

Суксамстоній

Нестача вітамі­ну С

 

Справжньою карою для Африки є анемія. Зумовлена вона генетичне, і давно вже помічено, що серповидна анемія найчастіше вражає мешканців центральної та західної частин континенту, хоча зустрічається й у Саудівській Аравії, Омані, Йемені, Пакистані, Індії та інших країнах. І парадокс: хворі на серцевинну анемію помирають, не досягнувши статевої зрілості практично всі, а ген у популяції не зникає. Виявляється, що хвороботворним він є лише тоді, коли перебуває у гомозиготному стані, коли ж він гетерозиготний, то не лише не викликає хвороби, а й дає їхнім носіям певні переваги у плані стійкості до збудників, наприклад,


326

 


 


тропічної малярії. Це — один із прикладів генетичного поліморфізму людини, а також — реальної дії природ­ного добору у людських популяціях.

Фавізм — це вид гемолізу, тобто деструктуризації крові. Ця хвороба поширена у країнах Середземномор'я, особливо там, де споживають кінські боби. У деяких людей, які в організмі мають недостатню кількість одного з галактозних ферментів, ці боби спричиняють таку хворобу кровоносної системи. У цьому випадку, як і у випадку багатьох інших хвороб, необхідне поєднання двох компонентів: з одного боку, людині слід вживати в їжу саме кінські боби, а з іншого — потрібно, щоб у й генотипі був відповідний ген.

Дуже цікавим є випадок з цингою. Людина, як і деякі інші тварини, не здатна синтезувати вітамін С сама — відповідний ген у процесі еволюції було втраче­но. Тому вона повинна постійно поповнювати ресурси цієї речовини з їжі. Коли цей вітамін не надходить чи має місце його нестача, то відбуваються хворобливі порушення всього обміну речовин, запальні та інші негативні процеси. Тим часом у багатьох ссавців лан­цюжок синтезу вітаміну С не зник, вони в цьому плані незалежні від довкілля. Таким чином, цинга — віддале­ний наслідок генетико-еволюційних процесів, коли з якихось причин із генотипу людини випав один із генів.

Не всі люди можуть працювати дегустаторами, хоч би тому, що дехто взагалі не може розрізняти певні речовини за смаком. Відсутність одного з генів унемо­жливлює розрізнення фенілгіосечовини — важливого чинника розпізнавання деяких генетичних порушень. Не всі люди можуть сісти за кермо автомобіля, оскільки чимало хто не розрізняє кольори — є дальтоніками. Найвищий відсоток носіїв такої ознаки серед бельгійців —8,6 %, індійців—8,1 %, норвежців—8,0 %, шот­ландців — 7,8 %, німців — 7,5 %, китайців—6,3,%;

найменший: серед мексиканців — 0,3 %, конголезців — 1,2 %, американських індіанців—2,0 %. Реальні по­казники, мабуть, ще вищі, оскільки багато з випадків дальтонізму взагалі виявляються не врахованими.

Надзвичайно важкі наслідки має нестача в організмі фермента уриділтрансферази, що також генетичне де­терміновано. Молочний цукор — лактоза — утворюється в організмі матері і міститься у молоці, яким вона годує немовля. З материнським молоком діти отримують біль-


327

 


шість необхідних їм живильних речовин, але коли є генетичне порушення — все марно: не беручи участі в обміні речовин материнська галактоза починає нагрома­джуватися у крові, розвиток дитини порушується. Такі діти погано ростуть, нерідко хворіють, у них вражається мозок, печінка, очі. Поліпшити ситуацію можливо, коли компенсують нестачу фермента в організмі або дитину годують поживною їжею, яка не містить галактози. Цікаво, що майже всі китайці, представники наро­дів тай, йоруба, ібо та деякі інші чудово засвоюють молочний цукор. А от фіни, англійці, швейцарці, шведи та деякі північні народи не можуть його засвоювати майже зовсім.

Наведемо ще декілька прикладів генетичної зумов­леності людських патологій. Коли відсутній фермент гексокіназа, має місце передчасний розпад еритроцитів і, як наслідок, хронічна гемолітична анемія. До анемії призводить і відсутність іншого фермента — фосфогексоізомерази. За нестачі триозофосфатізомерази порушу­ється нервова система. Ген, який синтезує оксидазу, зумовлює такі хвороби, як тирозінемія (смертельне вра­ження печінки) та гістидинемія (дефекти мови та розу­мова відсталість). Без декарбоксилази дегенерує мозок, дитина гине вже на початку життя, якщо не компен­сувати нестачу ферментів. Відсутність каталази стиму­лює розвиток гангрени у м'язах, а цирамід-тригексозидази — спричинює враження шкіри, очей, кишечни­ка, серцево-судинної системи. І цей перелік практично не має кінця, адже нині понад 3,5 тис. хвороб пов'язані з порушенням генетичної системи (табл. 4.4).

Навіть шизофренія — одіозний і найпоширеніший вид психічних хвороб — суттєво детермінована генети­чними чинниками. Як зауважує у цьому зв'язку Е. Вілсон, "хоча можливість стати шизофреніками є у всіх нас, нині вже не оскаржується, що окремі гени мають деякі особливості, які прирікають їх до такого стану" (Wilson, 1978, с. 59-60). Основна частина потенцій май­бутнього шизофреніка дійсно успадковується, середови­ще у цій ситуації відіграє своєрідну "пускову" функцію, стимулюючи параноїдальні нахили людини чи відверта­ючи її від них. Нагадаємо: серед дорослого населення планети, з кожної тисячі мешканців 4-7 е шизофрені­ками.


328

Таблиця 4.4

Спадкові хвороби людини (Дорозинський, 1987)

Захворювання

Захворюваність (кількість дітей зі вводженого патологією)

Патологія

Лікування

Муковісцидоз

1/2 000 у популяціях європей­ського походження

Ураження легенів та ки­шечника

Інтенсивна терапія (антибіоти­ки, фізіотерапія, киснева тера­пія), у рідкісних випадках дає змогу дожити до 20-ти років та більше

Уроджений гіпотіреоз

1/3 000 у популяціях європей­ського походження

Карликовість. Крайня розу­мова відсталість

Лікування (тиреоїдними гормо­нами) дає гарні результати, але його необхідно продовжувати усе життя

Хвороба Тея-Сакса

1/3 000 серед єврейських попу­ляцій центральноєвропейсько­го походження

Сліпота. Параліч

Діти вмирають у ранньому віці (4 роки)

Серповидно-клітинна анемія

1/100 у деяких африканських популяціях 1/400 у країнах Карибського басейну 1/2 500 серед чорношкірих аме­риканців 1/6 000 серед європейців

Анемія, гангрена, інфаркти тощо

Переливання еритроцитної ма­си. За Інтенсивної терапії та постійного спостереження хворі можуть дожити до зрілого віку

Фенілкетонурія

1/16000

Розумова відсталість

Спеціальна дієта до досягнення зрілості гарантує нормальний розвиток

Синдром Леша-Найхана

1/15000

Неврологічні порушення (агресивність, членошкідництво тощо), ниркова недо­статність

Лікування усуває ниркову недо­статність, але не неврологічні порушення

 


329

 


 


Адаптивний тип людини. Генетико-біологічні влас­тивості людини реалізуються у певних екологічних умо­вах довкілля. При цьому категорія, яка характеризує форму та варіативність подібної взаємодії, її безпосеред­нє втілення, іменується адаптивним типом.

Адаптивний тип — норма біологічної реакції на комплекс умов навколишнього середовища, яка забез­печує стан рівноваги популяції з цим середовищем і знаходить зовнішнє втілення у морфофункціональних особливостях популяцій (Алексеева, 1986).

Давно помічено, що різні групи людей мешкають у різних природних умовах і, як правило, доцільно при­стосовані саме до них (у випадку, коли населення є автохтонним). Ці умови довкілля звичайно іменують типами середовища проживання. Основними з них є наступні: пустелі, тропічні ліси, тропічні чагарникові ліси, ліси з чагарниками середземноморського типу, лісостепи, степи помірної смуги, тайга, полярні райони та гірські території.

Типи середовища (екотопи чи біоми) різняться між собою здатністю продукувати біомасу, а отже, підтри­мувати населення району на певному демографічному рівні, а також — характером вторинних ресурсів. Так, скажімо, розподіл продуктивності на одиницю площі є таким: найпродуктивнішими є тропічні дощові ліси, далі йдуть тропічні сезонні ліси, потім — вічнозелені ліси помірного поясу, листопадові ліси цієї самої смуги, наостанок — савана та оброблювані землі. Не випадково переважна частина населення доіндустріальної доби ме­шкала саме у двох зонах — тропічних лісів та листопа­дових екосистем помірної смуги.

Життя людей у різних типах середовища справляє Істотний вплив на їхню морфофункціональну організацію. Так, наприклад, аборигени арктичних поселень мають відносно невеликі розміри тіла, але при цьому щільність кожного з кубічних сантиметрів його вища, ніж у мешканців південних широт. Водночас екваторіальні жителі мають значно довші кінцівки, розміри тіла взагалі. Різниця є у самій морфофункцюнальній  організації  представників  різних  типів середовища: ескімоси — люди переважно м'язисті, мають міцні та масивні кістки, у Їхній крові високий вміст гемоглобіну, у них підвищена інтенсивність основного обміну та терморегуляції. Тим часом корівні жителі гір мають витонченішу будову тіла, полегшені кістки, видовжені кінцівки, хоча вміст гемоглобіну у їхній крові також високий. Звичайно, кількість показників, які змінюються, не обмежується згаданими, до них належать розміри черепа, структура


330

 


та пігментація шкіри, особливості волосяного покриву, жирових прошарків і ще багато іншого.

 Рис. 4.9. Негрилло (карлико­вий негр, пігмей) і негр

(Ламберт, 1991). Зменшення зросту сталося під дією природного добору серед деяких груп мисливців-збирачів. Нестача їжі стала причиною вимирання людей, котрі мали велике тіло

 

 

Узагальнення подібних спостережень дало змогу ро­сійському антропологу Т. І. Алексєєвій сформулювати концепцію адаптивного типу. Суть її полягає в тому, що сучасні людські популяції виявляють певну мінли­вість, названу реактивною, на вплив навколишніх при­родних умов. Від цього виникає цілий комплекс особливостей, які характеризують норму біологічної ре­акції на довкілля, притаманну конкретній групі людей. Така реакція дає змогу підтримувати популяцію у го­меостазі та проступає у певних морфофункціональних відповідностях даної популяції навколишнім екологіч­ним факторам. Отже, у такої групи людей формується певний адаптивний тип (рис. 4.9). Це — протягом де­кількох поколінь. Для окремої людини життя у неаде­кватних умовах середовища не завжди складається як­найкраще: мобілізація ре­сурсів організму для адап­тації до нового природного довкілля   призводить   до збурень у ньому самому та пришвидшує загибель (рис. 4.10).

Слід одразу зазначити, адаптивний тип якісно від­мінний від аналогічного фе­номена, який виникає у популяціях вищих тварин. Т. І. Алексеева зазначає, що порівняння особливостей біо­логічної адаптації сучасних людей та представників ін­шої біоти свідчить про фун­даментальну відмінність між ними: адаптація до певних умов середовища не є еколо­гічною спеціалізацією. Інак­ше кажучи, вона не є лімі­туючим чинником, який зумовлює можливість існу­вання популяції лише в


331

 


якійсь конкретній ландшафтно-кліматичній зоні. Тобто люди можуть жити та працювати і поза межами того екотопу, в якому сформувались їхні предківські спіль­ноти. Засобом, який забезпечує людину можливостями такої динаміки є, як відомо, культура — штучний світ, за допомогою якого людина облаштовує довкілля згідно з власними інтересами і вподобаннями.

Загибель

Рис. 4.10. Схема життєдіяльності організму у неаде­кватних умовах середовища (роки вказано для лю­дини) (Реймерс, 1990)

Це не означає, однак, що переселення з однієї еколого-ландшафтної зони в іншу не впливає на людину. Зовсім ні: багато людей від міграції почувають себе недобре, у них знижується імунітет, гіршає працездатність тощо. Відбуваються тонкі зміни навіть в обміні речовин та функціях організму. Встановлено, наприк­лад, що людина з помірних широт, яка переселилася та працює за полярним колом, може нормально жити та


332

 


 


працювати там ве більше 10-15 років; після цього в організмі настають незворотні зрушення, які унемож­ливлюють навіть повторну адаптацію на батьківщині. Тому, до речі, масові волюнтаристські переміщення ве­ликих мас народу за доби тоталітаризму, залучення молоді до гігантських будов у найрізноманітніших ре­гіонах СРСР мали своїм наслідком і масове порушення усталених адаптивних типів залучених до такого пере­міщення людей з усіма відповідними психологічними, соціальними, етнічними, медико-біологічними та інши­ми негативними наслідками.

Розроблена Т. І. Алексєєвою (1986) система класифі­кації адаптивних типів позатропічних спільнот виглядає так:

Позатропічний Помірний

Помірний

Східний

Західний

Континентальний аридний

Аридний

Аридний-І Аридний-ІІ

Континентальний

Гірський

Степовий

Тайговий

Арктичний гірський

Гірський

Передгірний

Гірський

Арктичний

Східний

Західний

Таким чином, існують принаймні чотири рівні (по­рядки) адаптивних типів, а сама сукупність їх являє собою ієрархічну систему. Адаптивним типом першого, найвищого, порядку є позатропічний AT; другий рівень складають помірний, континентальний аридний та арктичний гірський AT; кожен з АТ-2 поділяється на декілька адаптивних типів третього порядку, які, у свою чергу, диференціюються на групи четвертого рівня. При цьому еколого-генетична дисгармонія у носіїв певного адаптивного типу при переселенні їх в інший тип


333

 


середовища буде тим більшою, чим далі у системі класифікації знаходяться один від одного автохтонні мешканці цих екотипів. Інакше кажучи, значно легше перейти до проживання з AT аридного-І до аридного-ІІ, аніж з якогось із них до, наприклад, адаптивного типу арктичного гірського. І навпаки.

Генотип і фенотип людини. Генотип людини засадничо визначає приналежність кожної людини до люд­ства загалом, тобто творить її родовий образ, й окреслює своєрідність кожної людини, зокрема, її фенотип. Ця життєва форма водночас є і реакцією спадковості лю­дини на ті зовнішні обставини, які оточують людину й індукують протікання синтезу ферментів, метаболізм, енергетику організму у той чи інший спосіб. Нерідко тому має місце або одностороннє тлумачення впливу середовища на людські якості або одностороннє визна­чення самого генотипу. Для коректного аналізу цієї проблеми в сучасній науці останнім часом кардиналь­ного значення набув так званий метод близнюків.

Нагадаємо спочатку про деякі загальні риси геноти­пу, достовірне знання про які дає змогу зробити виснов­ки про роль генів у забезпеченні життєдіяльності людини. Кожен ген, як відомо, має дві іпостасі — домінантну та рецесивну. Коли у складі його є обидві згадані сторони, тобто алелі, негативний ефект спадко­вого характеру не проявляється. Це визначається тим, що такі ознаки пов'язані, як правило, з рецесивними алелями, які пригнічуються домінантними, пануючими. Але трапляються випадки, коли і з материнського, і з батьківського боку дістаються та з'єднуються воєдино рецесивні алелі. Тоді небажана спадкова ознака, яка не проявляється ні у батька, ні у матері, раптово (на перший погляд) з'являється у дитини.

Такі випадки трапляються не так уже і часто. Інша справа, коли, скажімо, у статеві стосунки вступають між собою близько споріднені індивіди. Набір генів у них дуже подібний, а тому ймовірність, що від батьків дитя отримає однакові, у тому числі й рецесивні, гени різко збільшується.

Так,   наприклад,   була   проаналізована   161   дитина   а Чехословаччини, народжена жінками від близьких родичів (батьків, братів, сивів). Ось якою виявилася картина: 50 дітей народилися мертвими або оомерли до року, понад 70 дітей мали важку розумову


334

 


відсталість чи інші фізичні вади. Тим часом» 95 дітей, народжених цими жінками не від родичів, цілком вкладались у середні для країни норми: смертність — б %, розумові чи фізичні вади — 14 %. Інакше кажучи, якщо в першій групі небажані наслідки мали місце майже в 75 % випадків, то у другому — лише у 19 %.

Подібна картина типова і для інших країн. Наведемо узагальнені Ф. Аналою (1984) матеріали по деяких роз­винутих країнах світу (табл. 4.5).

Таблиця 4.5

Популяція роки

Батьки-не родичі

Батьки кузени

Кількість

дітей

% відхилень

Кількість дітей

% відхилень

США (1920-1956)

163

9.8

192

16,2

Франція (1919-1925)

833

3,5

144

12,8

Швеція (1947)

165

4,0

218

16,0

Японія (1948-1954)

3570

8,5

1817

11.7

У середньому

 

 

6,5

 

 

14,2

 

Як бачимо, у нормальних сім'ях спадково хворі діти народжуються не так уже й рідко, але ці показники набагато менші, ніж у тих, де батьками є двоюрідні брати та сестри. Коли ж між батьками ще ближчі стосунки спорідненості, то наслідки ще гірші. Тим часом, як відомо, близькоспоріднені шлюби не така вже й велика рідкість. Такий звичай практикується у деяких аристократичних колах, особливо королівських династі­ях, рілігійних спільнотах чи етнічних групах, навіть у кримінальних кланах. Досить частими є такі випадки кровозмішування у людських ізолятах, наприклад гір­ських долинах Кавказу, Паміру чи Гїндукушу, острів­них популяціях тощо, коли інколи взагалі немає з кого вибирати, крім як з членів власного роду. Додамо сюди і кровозмішування, яке має місце між морально деградованими членами родини чи внаслідок насильства у сім'ї, і зрозуміємо, що воно вже не така і велика рідкість.

Негативний ефект від споріднених шлюбів емпірично був зафіксований досить давно, і практично в усіх традиційних спільнотах Америки, Африки, Сибіру тощо


335

 


виникла система моральних та звичаєвих заборон і табу на подібного роду взаємини. Більше того, у сучасній науці взагалі панує думка, що вирішальним кроком в оформленні людства як планетної спільноти був перехід від ендогамного до екзогамного роду. У першому випад­ку шлюби творилися всередині замкненої спільноти, і вона якщо й не вироджувалася, то не мала спонук для інтенсифікації розвою. У другому випадку дружин брали з-поза меж власного роду, забезпечуючи притік не лише "свіжих" генів, що завжди є позитивним явищем для популяції, а й культурних надбань, традицій, знань та умінь, носіями яких були такі прийшлі люди. Таким чином, генетичне урізноманітнення йшло пліч-о-пліч, з культурним обміном та взаємозбагаченням.

Тим часом сама природа створила ситуацію, за якої можна з певністю робити висновки щодо того, яке начало превалює у певній людській властивості — спад­кове чи набуте, генетичне чи соціально-екологічне. Мова йде про дітей-близнюків і про метод, який дістав назву за об'єктом дослідження — "метод близнюків". Суть його полягає у порівнянні реакції близнюків на однакові та різні умови довкілля. Особливу вагу має вивчення однояйцевих близнюків, тобто людей, які розвиваються з однієї заплідненої клітини, а тому мають повністю однаковий генотип. На противагу їм різнояйцеві близ­нюки, тобто люди, які розвиваються з різних яйцеклі­тин, дуже подібні між собою, але їхні генотипи не тотожні. Близнят найчастіше буває двоє, але часом народжуються троє, четверо і навіть більше дітей за одні пологи.

Англійський антрополог Н. Барнекот (Харрисон и др., 1968) наводить дані, які проливають світло на ймовірність народження близнюків у різних популяціях (табл. 4.6).

Таблиця 46

Країна

Кількість двійнят на 1 000 пологів

Різнояйцевих

Однояйцевих

Нігерія (Ібадан)

39,9

5,0

Південна Родезія (Солсбері)

26,6

2,3

Конго (Кіншаса)

18,7

3.1

Ямайка

13,4

3.8

США

11,8

3,9

Греція

10,9

2,9

 


336

 




Продовження табл. 4.6

Англія (Уельс)

8,9

3,6

Швеція

8,6

3,2

Італія

8,6

3,7

Франція

7,1

3,7

Іспанія

5,9

3,2

Японія

2,7

3.8

 

Наведені показники викликають чимало роздумів. Так, виявляється, в деяких країнах (Нігерія) майже десята частина всіх дітей — близнюки, а у деяких ре­гіонах (Японія, Іспанія), вони народжуються досить рідко. Далі, якщо варіативність різнояйцевих близнюків вельми значна, то однакові двійнята з'являються у найрізноманіт­ніших регіонах практично зі сталою частотою. Практично завжди різнояйцевих близнят народжується більше, ніж однояйцевих, і лише в одному випадку — в Японії — співвідношення зворотне.

Саме однояйцеві близнюки остаточно утверджують висновок щодо генетичної унікальності кожної людини. Як відомо, у лікарській практиці постійно виникає проблема трансплантації, тобто пересадження тканин і органів від одних людей до інших. Головна пересторога у цій справі — відторгнення організмом реципієнта тка­нини донора. Причина якраз і викликана тим, що своєрідність спадковості кожного з них визначає, яка саме імунна система властива тому чи іншому організ­мові і які захисні тіла реагують на прищеплену тканину як на інородне, вороже тіло та намагаються знешкодити його.

Тим часом чим спорідненіші між собою донор і пацієнт, тим процеси трансплантації ідуть успішніше 1 слабшає ступінь відторгнення. Це і зрозуміло, оскільки спадковість таких людей подібніша. Тому звичними є випадки пересадження від батьків дітям нирки, шкіри, судини тощо. І, нарешті, коли обмін тканинами відбувається між однояйцевими близнюками, відторгнення тканин взагалі не спостерігається. Адже це — той випадок, коли генотип людей дійсно тотожний, і фактично мова йде про одну й ту саму "генетичну" людину.

Але навіть у однояйцевих близнюків вплив довкіл­ля спричиняє до того, що вони виростають не повністю однаковими, хоча і дуже подібними людьми. А це зайвий раз переконує у справедливості щодо унікально­сті кожного з нас.


337

 


Наразі близнята, особливо однояйцеві, дають змогу ідентифікувати генетичні аспекти норми людської реак­ції на вплив середовища. Такі люди поводять себе, навіть якщо виростають далеко один від одного, напро­чуд подібно: вони хворіють однаковими хворобами і в один і той самий час, влаштовують своє житло та сім'ю схожим чином, виявляють споріднений темперамент, артикуляцію, сексуальну поведінку тощо. З літератури відомі випадки, які навіть не вкладаються у звичні раціональні погляди: розділені невдовзі по народженні однояйцеві близнюки згодом діяли як синхронний дуб­лет — одружилися в один і той самий день, дружин обрали з однаковим ім'ям, народили рівну кількість дітей, назвали їх однаковими іменами тощо. Відомий випадок з індійського життя, коли двоє близнюків практично не могли бути один без одного і миті; навіть одружилися на одній жінці і ніколи не робили з цього проблеми. Такою таємничою і незбагненною може бути людська природа.

Спадковість і характер. Кожен, хто хоча б один раз відвідував православний храм, не міг не зупинити свого погляду на образах. Іконописці зображували на них божий вид, постаті шанованих церквою святих та му­чеників. І якраз схожість єднає всі обличчя: лиця натхненні, погляд чистий та ясний, обриси округлі, м'які, статура тендітна, часто — зовсім виснажена.

Натомість музейні зали, у яких представлені герої та атлети, знайомлять нас із зовсім іншим типом людей. Статура у них міцна, плечі широкі, м'язи випинаються горбами, риси обличчя рівні, рі­шучі. Кістяк масив­ний,  надбрівні дуги випнуті, щелепи міцно стиснуті, погляд гос­трий. Від таких людей віє мужністю, силою, впевненістю, їм не вла­стиві вагання чи від­чай.

 Наука подібні коре­ляції характеру та фе-


338

 


нотипу людей фіксує вже давно, а останнім часом підвела під таке знання надійну емпіричну та теорети­чну основу. Виявляється, що певні біологічні ознаки кожного індивіда, акумулюючись, створюють певний набір моделей поведінки та будови тіла, який іме­нується конституцією. У тісному поєднанні з кон­ституцією людини перебувають такі феномени люд­ського буття, як певні архетипи поведінки та типи характеру.

Ще "батько медицини" Гіппократ розрізняв добру та погану конституцію людини, сильну та слабку, суху та вологу тощо, пояснюючи причини відмін переважно функціонуванням печінки та виділенням нею різнорідної жовчі — темної та світлої, в'язкої та рідкої. Жовч у цій концепції — більше, ніж продукт залози, майже субстан­ція життя, абстрактно-образне поняття. Сама ж людська натура та спосіб життя, за Гіппократом, визначаються навколишнім середовищем — тими природними обста­винами, у яких народилась і живе людина. У трактаті "Про повітря, воду та місцевості" він, зокрема, докладно простежує обумовленість життєдіяльності скіфів чинни­ками довкілля: "На їхній зріст шкідливо впливає пос­тійна оголеність країни... мешканці країни такі схожі виглядом один на одного: вони завжди вживають одну і ту саму їжу, носять один і той самий одяг влітку та взимку, дихають вогким і густим повітрям, п'ють сні­гову та крижану воду та не відають утоми". Подібним чином мислить уже в середні віки Роджер Бекон. Окреслюючи у своєму "Великому творі" контури "Ве­ликої Русії", він зазначає: "Втім, здається очевидним, що залежно від умов життя під різними небесними паралелями звичаї змінюються. Так, ті, що мешкають біля полюса, як скіфи, мають інші звичаї, аніж ті, що мешкають біля полудня, як ефіопи" (Матузова, 1979, с. 207). Прикметне, що для Бекона людність Київської Русі навіть наприкінці ХПІ століття — все ще є скіфи...

Погляд на визначальну роль довкілля у формуванні типів людської конституції утримувався у науці аж до XX століття. Наприклад, згідно з популярними у ми­нулому столітті підходами, розрізняли такі людські типи: респіраторний, тобто дихальний — невеликий жи­віт, слабкі м'язи, пласка грудна клітка, розвинений ніс;

дигестивний, тобто харчовий — потужний тулуб, широ­ка грудна клітка, короткі кінцівки; маскулінний, тобто


339

м'язевий — розвинена мускулатура, беручкі кінцівки, міцна статура; церебральний, тобто головатий — розви­нений мозок і череп, хирляве тіло, слабка грудна клітка, невеликі кінцівки. Безперечно, що у такій системі святі та мученики дістали б іменування церебральних людей, а атлети — маскулінних.

Першою системою типів конституції людини, яка грунтувалася на об'єктивних антропологічних вимірах і враховувала спадковість, була система німецького ан­трополога Є. Кречмера. Він розрізняв три типи будови тіла: пікнічний, властивий людям тулубистим, округ­лим, огрядним, міцним; лептосомний, носії якого ви­довжені, тонкі, тендітні; атлетичний — з розвиненими м'язами, широкими плечима, тонкою талією та вузьким тазом. У першій третині XX століття система Кречмера стала однією з основ практичної медицини, але з часом застаріла і нині являє собою переважно історичний інтерес. Річ у тім, що творилась подібна класифікація на фундаменті традиційної методології неоплатонізму, за якою стверджувалося, що існують певні морфологічні типи (архетипи) — плани будови, за зразками яких будуються всі об'єкти певної множини. Але у реальності людей, які б повністю відповідали описові кречмерівських типів, не існувало — кожна людина мала якісь відхилення у той чи інший бік.

До розв'язання цієї проблеми підійшли також і представники інших наук, передовсім фізіології. Для цього напряму, яскравим представником якого був І. П. Павлов, людська конституція та темперамент ви­значаються насамперед типом людської діяльності. При цьому сам темперамент визначається як найзагальніша ознака імпульсивно-динамічної сторони поведінки лю­дини, вона ж визначається переважно властивостями нервової системи. Таким чином було виділено чотири типи темпераменту: холеричний — підвищена збудли­вість, неврівноваженість поведінки, агресивність, енер­гійність; сангвінічний — велика рухомість, пластичність поведінки, адаптивність, життєрадісність та ініціатив­ність, імпульсивність; флегматичний — спокійний, урівно­важений,   настирливий,   повільний,  навіть  дещо загальмований; меланхолічний — емоційно чутливий, легкоранимий, дещо боягузливий і невдатний. Неважко помітити, що, як і в системі Кречмера за такого підходу знову на конкретну людину накладають певну модель,


340

 


вишукуючи відповідність чи невідповідність реальної людини заданому шаблонові.

Принципово інші методологічні засади були викори­стані під час створення системи класифікації типів конституції та темпераментів у середині XX століття К. Шелдоном. Він виходив із визнання мінливості со­матичних ознак відповідно до різних просторових век­торів-стрижнів, а не за якимись передзаданими архе­типами. Шелдон вишукував крайні варіанти кожної з ознак, кожного з виділених ним компонентів людського темпераменту. Останні він назвав — за назвами зарод­кових листків ембріона — ендоморфним, мезоморфним й ектоморфним (внутрішнє, серединне і зовнішнє фор­мотворення) й оцінював властивості окремого індивіда за цією шкалою. Процедура оцінки дістала назву соматотипування. Після дослідження властивості позначали­ся якоюсь із цифр у проміжку від 1 до 7. Конкретний соматотип мав, наприклад, такий вигляд: 2-7-3, що відображало виразність ендоморфних, мезоморфних та ектоморфних ознак.

Запропонована методологія та концепція не заганяла кожну людину у прокрустове ложе певної моделі, коли "зайве" безжалісно відсікалося, а садовила її у лише для неї особисто прилаштоване крісло, як це роблять, скажімо, для космонавтів. Реально ж виявилося, що існує не три чи чотири типи конституції чи темпера­менту, як це було у Кречмера чи Павлова, а декілька десятків, навіть сотень. Це сприяло більш адекватному та цілісному описові людських властивостей.

Розвиваючи свою концепцію, Шелдон увів поняття про компоненти темпераменту, які подібні до ознак соматотипу, визначають специфіку активності кожного з людей. Такі ознаки він назвав вісцеротонією, соматотонією та церебротонією. Про сутнісні ознаки кожної з компонентів темпераменту дає уявлення табл. 4.7.

Таблиця 4.7 Типологія темпераментів за Шелдоном

Вісцеротонія

Соматотонія

Церебротонія

Розслабленість в осан­ці та рухах

Упевненість в осанці та рухах

Загальмованість у ру­хах, скутість у поставі

 


341

 


Продовження табл. 4.7

Потяг до комфорту

Потяг до пригод

Некомунікабельність,

 

 

 

 

соціальна загальмова

 

 

 

 

ність

Жага похвали та схва­

Емоційна черствість

Емоційна стриманість,

лення

 

 

затаєність

Легкість у спілкуванні

Екстраверсія у вчин­

Церебротонічна інтра-

та прояві почуттів —

ках, але затаєність у

версія

вісцеротонічна екс­

почуттях та емоціях

 

 

траверсія

— соматотонічна

 

 

 

 

екстраверсія

 

 

Комунікабельність та

Агресивність та нас-

Стійкість до дії алко­

м'якість у стані сп'я­

тирність у стані сп'я­

голю та інших депре­

ніння

ніння

сантів

Тяжіння до людей у

Тяжіння до дії у

Тяжіння до самотності

важку хвилину

важку хвилину

у важку хвилину

Орієнтація на дитин­

Орієнтація до юнаць­

Орієнтація на пізні

ство та сімейні стосун­

кої діяльності

періоди життя

ки

 

 

 

 

 

Цікаво, що зазначена класифікація збігається з ба­зовою класифікацією у тібетській медицині, де виділя­ють сім типів особистостей. Вісцеротонічний тип, за Шелдоном, відповідає типові особистості, у якої пере­важає субстанція "вітер", соматотонічний — "жовч", церебротонічний — "слиз".  Також  виділяють чотири мішані типи. Кожна із зазначених субстанцій розумі­ється ширше, ніж просто якась рідина або газ, скорі­ше — як окремий клас речовин, які визначають характер конституції, обміну речовин та психологічної поведінки. Лікування у тібетській медицині залежить виключно від психологічного типу, його визначення є першою умовою ефективного лікування. Причини хво­роб розглядаються через призму розбалансування зви­чайного для людини співвідношення трьох згаданих субстанцій.

Сучасні системи класифікації соматотипів та видів темпераменту використовують різні засадничі принципи та демонструють можливу варіативність як самої люд­ської природи, так і теоретичних можливостей її осягнення та репрезентації. При цьому, зрозуміло, не має Достатніх підстав вести мову про жорстку генетичну Детермінацію певних типів характеру, оскільки і самі спадкові чинники різним чином модифікуються, і дов­кілля накладає своє потужне формотворче поле.


342

 


Однак не враховувати їх повністю також не можна, оскільки науковці вже неодноразово переконувалися, що соматотипи, людські характери та психіка субстанційно обумовлені. І це знання використовується, наприклад, під час тестування на психологічну сумісність членів одного екіпажу, професійну придатність людини до пев­ного виду діяльності (керування, навчання тощо), її здатність долати труднощі та насолоджуватися життям взагалі. Інакше кажучи, повнота людського буття визначається комплексом чинників, у яких важливе місце займають і субстанційно-генетичні основи жит­тєдіяльності людини.

Модуси філогенезу людини. Тривалий час, як відо­мо, людина розглядалася переважно у контексті творен­ня та похідних причин. Питання про її філогенез, про розвиток її як виду, природного тіла, живої речовини було поставлене на наукову основу, по суті, лише з другої половини XIX століття, особливо після появи теорії еволюції Ч. Дарвіна. Сам Дарвін як еволюціоніст поширив компетенцію створеного ним вчення і на людину та витлумачив Ті розвиток на основі статевого добору. Людина як вид, а також великі та малі раси, вважав він, формувалися згідно з реалізацією певних принципів краси та корисності: статевий відбір залишав у популяції ті ознаки, які вважалися прекрасними, гармонійними. Оскільки ж у природі краса та доціль­ність — суть дві грані однієї медалі, то об'єктом добору фактично ставали адаптивні ознаки. Тому, наприклад, темна шкіра у мешканців екваторіальних континентів виникла не тому, що вона потемніла під впливом соня­чного проміння, як це тлумачать прихильники формот­ворчого впливу довкілля, а тому, що з різних варіантів пігментації, які виникали, у популяції більші шанси на виживання та відтворення діставали індивіди, тем­ніша пігментація яких краще захищала їхніх носіїв від згубного випромінювання. Інші варіанти були менш життєздатними, і добір їх відсікав. Так виникали різні ознаки, які мали адаптивний характер і були властиві різним расам.

Із прогресом науки сам механізм еволюції людини уточнювався, але принциповим залишилося розуміння того, що він дає змогу, а одного боку, вивести людське буття далеко у глибини часу, виявити зв'язок людини з органічним світом, а з Іншого — визначити


343

 


окремішність та своєрідність людського напряму еволюції біоти, осмислити унікальні культурні адаптивні механізми та діяльність виду У широкому розумінні.

Нині основні виміри дослідження еволюції людини у сучасних умовах торкаються переважно наступних біологічних детермінант, тобто модусів: по-перше, дос­лідження матеріальної ознаки спадковості; по-друге, вивчення механізмів та напрямів протікання антропо­генезу; по-третє, осягнення умов та перспектив сталого розвитку людини саме як біологічного виду.

Матеріальна ознака спадковості — той набір генів, який властивий всьому людству, всім людським попу­ляціям, а не лише окремій людині. Людина нині являє з погляду біології один вид, оскільки всередині цієї спільноти відбувається вільний перетік генів, тобто має місце вільне схрещування, унаслідок якого народжуєть­ся плодюче потомство. Це — вирішальний критерій ви­окремлення біологічного виду. Тому передбачення, зроблені у минулі часи стосовно єдності людства та некоректності расизму, у світлі таких висновків набу­вають достатнього фактологічного підтвердження.

Людина має 46 хромосом, у яких міститься від 30 до 100 тис. структурних та інших генів. При цьому відтворення поколінь відбувається за рахунок класичних біологічних механізмів — комбінації та перекомбінації генетичного матеріалу. Так само, як 1 в інших видів, у генотипі людей час від часу відбуваються порушення структури чи організованості, тобто мутації, які впливають на автентичність поколінь. Аналогічно у людини є прихований фонд мінливості та мутацій, які реалізуються фенотипічно. Якщо вра­хувати, що у сучасних умовах під впливом різкого дестабілізуючого тиску факторів довкілля розбалансовується генотип 1 підвищується загальний рівень мутації, а також те, що людське суспільство завдяки виробленим захисним механізмам (медицина, гігієна, опіка, догляд хворих тощо) створює умови як для життя, так і для відтворення тим індивідам, які померли б за умов невтручання, то матеріальна основа сучасно! еволюції людини значно урізноманітнюється, незважаючи на те, що це відбувається шляхом загального її погіршення.

Інакше кажучи, механізми та напрями еволюції людини базуються на класичних явищах типу спадко­вості, мінливості, дрейфу генів, ізоляції, елімінації непристосованих тощо. Інша справа, що у людських спільнотах їхнє протікання має свою специфіку. Так, скажімо, сама соціальність і мораль виступають об'єк­том добору, тобто переваги дістають носії саме таких рис, які посилюють суто людські ознаки — мову, комунікативність, здатність до праці, виховання малечі тощо.


344

 


Культура, як вже зазначалось, у змозі усунути з дов­кілля чимало негативних для людини чинників і, вна­слідок цього, вплинути на сам напрям добору, демографічні процеси тощо. Хрестоматійним став при­клад поділу людьми представників флори та фауни на корисні та шкідливі види і відповідно, ведення з остан­німи безжалісної боротьби на знищення (пестицидами, інсектицидами, антибіотиками), тоді як з першими вста­новлено стосунки підтримки у розмноженні. Відтак чималу кількість видів довкілля, які перебувають в умовах постійної загрози з боку людини (наприклад, хвороботворні організми), поставлено в екстремальні умови: у середовищі цих видів добір спрямовано у напрямі виживання популяцій, які особливо агресивні стосовно самої людини! Інакше кажучи, на вплив лю­дини на біосферу вона відповідає навзаєм, формуючи регенеруючі механізми заживления на її тілі гомоблем —ран, спричинених людиною, та репаративні механі­зми, які спрямовано на усунення з біосфери самої людини.

На сучасному етапі еволюція людини має місце і набуває наступних рис.

1. Еволюція людини здійснюється під впливом куль­тури, причому до культури та її наслідків змушені пристосовуватися не лише всі інші види живих істот у біосфері, а й сама людина (Е. Вілсон). Оскільки куль­турний розвиток здійснюється з постійним прискорен­ням, то не всі види встигають "відповісти" засобами еволюційних механізмів, пристосуватися до змін і вна­слідок цього вимирають.

2. Еволюція людини як виду не має дивергентного характеру, тобто ті процеси, які відбуваються у люд­ських популяціях, не можуть закінчитися трансформа­цією вихідного виду у декілька нових, дочірніх. Еволюція людини має філетичний, лінійний характер, тобто зміни торкаються всієї сучасної спільноти, цей вид перетворюється в інший, який також один (Новоженов, 1983, 1991). Зауважимо, що така філетична еволюція має місце не лише у людських популяціях, а й у світі тварин: особливо тоді, коли умови існування виду сталі та його екологічна ніша не є об'єктом зазіхання з боку конкурентів. Для людини екологічною нішею є вся біосфера, яка загалом зберігає свої сутнісні риси. З цього також випливає детермінованість масового


345

 


вимирання видів під тиском суспільства: згідно з зако­ном Гаузе, рівновага між популяціями, які конкурують за одне джерело їжі, не може бути тривалою. А людина є конкурентом практично за будь-які ресурси біосфери будь-якому виду і має непогані шанси постійно бути "у виграші".

3. Еволюція людини на сучасному етапі розпочина­ється, як правило, зі зміни поведінки, а не морфології, біохімії, анатомії тощо. Цей пусковий механізм ево­люції був відкритий спочатку Д. К. Беляєвим у 60-х роках XX століття під час дослідження популяцій чорнобурих лисиць. Учений, відгукуючись на запити прак­тиків, які хотіли мати і гарне хутро, і щоб звірі були менш агресивними, почав вести селекцію на "миролюб­ність" потомства. Мети було досягнуто: нащадки (через понад десять поколінь) поводили себе як домашні пси, але... Але вартість їхнього хутра була незрівнянно нижчою порівняно з вихідною формою. Тобто добір за певною формою поведінки призвів і до виникнення нової форми, фактично підвиду тварин. Суспільство, висува­ючи свої вимоги до людської поведінки, різної у різних спільнот та страт, стимулює також відтворення тих його представників, які є носіями відповідних звичок. А відтак нагромаджуються і морфофізіологічні та інші особливості й відмінності. Наприклад, за декілька сто­літь спочатку релігійна секта сікхів перетворилася на окремий етнос, навіть — на своєрідну еколого-генетичну популяцію.

Сучасні фундаментальні парадигми осягнення систе­ми "людина — біосфера" у її генетично-функціональних та самоорганізаційних вимірах свідчать про реальне теоретичне багатство та нормальне співіснування у межах однієї науки евристичних методологічних пара­дигм. Кожна з них — соціологічна, натуралістична та космологічна — має свої засадничі та історичні підгрунтя, понятійно-категоріальний апарат, засоби теоретизацїї та концептуалізації, практичні наслідки, логічні твердження та висновки. Використання їх призвело до розкриття тих чи інших реальних аспектів взаємин людини з біосферою і водночас, нерідко до спрощень та хибних інтерпретацій. Останні викликані неко­ректним розширенням меж застосування чи викорис­тання інтерпретаційних схем кожної з парадигм для


346

 


виконання невластивих їй функцій. Інакше кажучи, кожна з парадигм, має свої евристичні переваги, але має й обмеження, які зумовлені природою самої пара­дигми та сферою її застосування. Тим самим створення максимально адекватної моделі системи "людина — біосфера" має спиратися на коректне використання існуючої множини методологічних парадигм і теорети­чних узагальнень, які доповнюють одна одну.

Доведено, що еволюція людини здійснюється й у сучасних умовах, і відбувається вона досить швидкими темпами — якщо порівняти швидкість зміни тих чи інших ознак за одиницю часу з цим показником у інших видів. Немає принципових заперечень і щодо того, чи буде відбуватися еволюція у майбутньому. Як природ­ний утвір вид людей має всі необхідні субстратні та адаптивні можливості для тяглого та сталого існу­вання як у просторі, так і в часі. Єдина загроза, яка може поставити під сумнів саму людську родову екзи­стенцію,— й' власні вчинки, пов'язані чи то з. руйную­чим довкілля природокористуванням, чи то із загрозою ядерного самознищення, чи з іншими негативними для виду наслідками життєдіяльності. Сама ж природ­ність людини перепон людському буттю не чинить.

С.281-347.

 

Розділ 7. ЖИТТЄВІСТЬ ЛЮДСТВА У БІОСФЕРІ

7.1. КРИТЕРІЇ УТВЕРДЖЕННЯ ТА ЕКСПАНСІЇ ЛЮДИНИ У БІОСФЕРІ

Екологічна ніша людини. Об'єктивний процес роз­витку земної біоти призвів до того, що у біосфері виникла людина, котра перетворила що межову для планети екосистему у величезну власну екологічну нішу. У зв'язку з цим виникає потреба оцінювати нинішній стан біосфери та перспективи її подальшого розвитку крізь призму визначального впливу на неї антропоген­ного чинника. У свою чергу, людина, не маючи іншого природного середовища проживання, неминуче пов'яза­на з біосферою як питомим довкіллям, у котрому — і лише у ньому — вона може реалізувати свої потенції як виду, усталитись і розвиватись, покладаючись на її підстави та ресурси у своїх культурних, мистецьких, пізнавальних та інших спонуках. Таким чином, систе­ма "людина—біосфера" — суть історико-природний взаємодетермінований утвір, кожний із складників якого є визначальним для існування та розвитку іншого.

Чи така система функціонує бездоганно? Відповідь на це запитання є вельми непростою, хоча сам факт нашого нинішнього існування мав би свідчити на ко­ристь позитивного розв'язання проблеми. Тим часом кризові, навіть катастрофічні зміни у біосфері, насування примари можливого омніциду (самознищення), зумовлю­ють необхідність належної оцінки ймовірних негативних варіантів розв'язання нинішніх колізій. Великою підпо­рою у цій справі є аналіз тонких механізмів функціону­вання, самоорганізації та розвитку системи "людина— біосфера". На жаль, доводиться констатувати, що біль­шість напрацювань, які торкаються цієї теми, переважно належать до феноменології, тобто опису з'явлення чогось, не заглиблюючись у справжні підвалини тих чи інших зрушень, не осягаючи сутнісних параметрів та характе­ристик системи. Від цього хибує як сама теорія антропо­генезу, так і теорія біосферогенезу; значною мірою


534

 


викривленим від неврахування природних підвалин людського життя постає і погляд на історію.

Коли розглядають систему "людина—природа", то мають на увазі насамперед колективне людство, а не окрему людину.

Людство постав перед дослідником як багаторівнева та ієрархічна система (табл. 7.1), яка включає власне біологічні, етолого-психологічні, діяльнісні, етнічні, со­ціальні та економічні виміри. У кожному з цих вимірів діють свої закономірності, а тому вони аналізуються з багатьох наукових точок зору. Тому актуальним і не­обхідним є осмислення природності людини, для чого і застосовуються відповідні поняття та методи, критерії й підходи тощо.

Інакше кажучи, людина постає як родова (у при­родничій термінології — видова) істота, котра має пев­ний набір ознак та взаємодій і вступає у речовинно-енергетичні й інформаційні взаємини з дов­кіллям. Довкілля реагує на такі впливи відповідними змінами та розвитком. Оскільки об'єкти, які взаємо­діють, є системними утворами, то до них цілком можна застосувати методологічні підходи, пов'язані з пізнан­ням їх у контексті самоорганізації, саморозвитку, коеволюції. У цьому немає ніякого приниження значення людини як духовної чи творчої істоти, оскільки ці iff іпостасі лежать зовсім у іншій площині буття.

Критерії визначення місця людини у біосфері. На­креслене коло питань доцільно розпочати з викладу критеріальних підстав з'ясування реального місця лю­дини у біосфері.

Об'єктивний аналіз місця будь-якого виду у біосфері Землі засвідчує, що існують деякі інваріантні ознаки, котрі дають змогу оцінити його стани: процвітання, ста­більності, регресу, загрози зникнення виду взагалі. До таких показників належать чисельність, поширеність, су­ма адаптацій, енергетична та субстратна основа виду та інші показники. Цілком придатними є подібні критерії і стосовно людини. Загалом їхній набір визначається тим, наскільки вони забезпечують адаптацію виду (в тому числі й людини) до довкілля.

Суть феномена адаптації Ф. Г. Добржанський, один із найвизначніших мислителів XX ст., визначав на­ступним чином:

 


535

Матриця-модель людства як багаторівневої системної сукупності (Реймерс, 1990)

Видовий ряд (генетичне аиатомо-морфологічне підґрунтя)

Етолого-поведінковий, психологічний ряд (поведінкова матриця)

Трудовий ряд (трудові об'єднання)

Етнічний ряд (історико-еволюційне відображення системи "природне середовище— людина"

Соціальний ряд (соціально-норматив ні набуті стереотипи, пов'язані з формою власності)

Економічний ряд (економічні угрупування)

Особина (Індивід)

Етологічна одиниця

Працівник

Етнічний Ін­

Особистість

Виробник матері­

 

 

 

 

 

 

дивід

 

 

альних благ

Репродуктивна гру­

Етологічна група

Група вузьких ви­

Сім'я

Соціальна

Економічна ячейка

па

 

 

робничих Інтересів,

 

 

кліка

 

 

 

 

 

 

або трудова кліка

 

 

 

 

 

 

Морфобіологічна

Етологічяа

Група вузької спеці­

Конвіксія

Мала соціальна

Об'єднання галузі

група

(поведіикова) форма

алізації

 

 

група

спеціалізації

Екологічна популя­

Етологічне

Спеціальність як тру­

Етнічна ков-

Соціальний

Об'єднання галузі

ція

об'єднання

дове об'єднання

сорція

шар

виробництва

Адаптивний тип

Поведінковий

Об'єднання галузі

Субетнос

Клас

Об'єднання вироб­

 

 

стереотип

діяльності

 

 

 

 

ництва (промислово­

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

го, сільськогосподар­

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ського тощо)

Народність (мала ра­

Поведінковий склад

Локальні трудові

Етнос

Суспільство

Економіка держави

са)

 

 

ресурси

 

 

 

 

 

 

Раса (велика)

Поведінковий тип

Регіональний трудо­

Культура

Соціальна

Суспільно-економіч­

 

 

 

 

вий потенціал

(суперетнос)

система

на система

Вид (Людина розум­

Глобальна етолого-

Глобальна

Глобальна

Антропосисте

Світова економічна

на)

поведінкова

працевиробнича

етносистема

ма світу

система

 

 

система

система

 

 

 

 

 

 

 

 

 


536

 


"Кожен вид, який існує нині, безумовно, володіє готовим набором розв'язань деяких основних екологіч­них та біологічних проблем. Він повинен мати гаран­товане джерело їжі для поповнення запасів енергії, місце для мешкання, спосіб розмноження... Володіння реаль­ним набором таких розв'язань називається адапта­цією" (Dobshansky, 1974, p. 323).

Однак не кожен вид, який здатний до адаптації, може бути охарактеризований як процвітаючий. Сама міра пристосування до довкілля у різних видів різнить­ся, і вона визначає успіх чи неуспіх їх за нинішньої доби. У випадку, коли йдеться про види, котрі процві­тають, використовують поняття біологічного прогресу. Найпоказовішою ознакою останнього е збільшення чи­сельності виду.

Вперше цей показник як критерій адаптації виду використав академік О. М. Сєверцов. Він підкреслював, що біологічний прогрес означає зростання пристосовано­сті організму до навколишнього середовища, яке приз­водить до збільшення чисельності та більш широкого розповсюдження даного виду у просторі. У подальшому еволюційна теорія, підтвердивши чинність показника у загальних рисах, водночас виявила його певну обмеже­ність, пов'язану головно з часовими коливаннями чи­сельності виду.

Виявляється, що вид, котрий безумовно визначається як процвітаючий, може зазнавати коливань чисельності, зумовлених як об'єктивними чинниками, так і випадковими обставинами. Прикладом перших є так звані "хвилі життя", зумовлені генетичними влас­тивостями виду, особливостями відтворення виду, прикладом других — вимирання від хвороб, нестачі їжі тощо. Але і ці явища можуть сприяти прогресові виду, включаючи в еволюційний потік уцілілих (як правило, найстійкіших) особин і популяцій та спрямовуючи добір у напрямі посилення компенсаторних і рекреативних функцій виду.

Наразі коли ті чи інші тенденції мають достатню часову тяглість, то роблять висновки про:

— біологічний прогрес — у випадку стійкого зростан­ня чисельності виду;

— стазис, стійкий, стабілізований стан, коли має місце кількісна рівновага з незначними коливаннями в обидва боки;

— біологічний регрес, у випадку стійкого зниження чисельності виду;


537

 


вимирання — за умови зменшення популяційного складу виду до рівня, за яким настає незворотне пору­шення його репродуктивної спроможності, яке унемож­ливлює відтворення виду.

Загалом відповідні критерії та показники застосову­ють і до людини. Вони особливо чітко простежуються на минулих стадіях її розвитку, коли мали місце поту­жні експансії у біосфері одних груп і вимирання інших. Саму ж чисельність людських спільнот визначає еколо­гічна взаємодія популяцій та середовища. "Ця величина, — зазначав один з піонерів екології людини Дж. Уайнер, — слугує показником того, наскільки успішно спільнота підпорядковує собі довкілля (внаслідок свідо­мої діяльності чи якимось іншим шляхом" (Харрисон и др., 1968, с. 408). Так само можна вести мову і про "хвилі життя" та компенсаторні функції людських по­пуляцій, котрі опускаються до межі вимирання; в ос­танньому випадку Фернан Бродель, розмірковуючи над жахливими європейськими епідеміями середніх віків, не без здивування відзначав виняткові компенсаторні спроможності людських популяцій, причому протягом досить короткого часу. Та й нинішні розмови про стійкий розвиток, регулювання чисельності, загрозу ви­мирання блискуче підкріплюють придатність і важли­вість використання демографічного показника як критерію прогресу та процвітання виду.

Для оцінки конкретних особливостей динаміки чи­сельності виду та його стану у довкіллі користуються низ­кою інших показників. Се­ред них особливої уваги заслуговують наступні.

 

 

Потенціал    біотичний (ПБ, якого ввів Р. Чепмен), відображає потенційну здат­ність живих істот збільшува­ти чисельність у геометрич­ній прогресії (рис. 7.1). ПБ визначається або за серед­ньою чисельністю приплоду, або за "тиском життя" — гі­потетичною швидкістю, з якою за безперешкодного ро­змноження організмів вони

Рис. 7.1. Графік здатності до збільшення чисельності виду тварин на прикладі польових мишей (Альтенкирх, 1988). Одна пара польових мишей за рік мала 2667 нащадків (у трьох поколіннях)

 

 


538

 


покриють земну кулю рівномірним шаром. У кінцевому підсумку ПБ відображає ситуацію не лише відтворення одним поколінням іншого, а й примноження його. У реальному житті реалізації ПБ протидіють конкуренти по екологічній ніші та інші чинники довкілля.

Інтенсивність елімінації (ІЕ) визначається спів­відношенням кількості знищених особин до початкового їх числа. Фактично ІЕ являє собою реалізований ПБ, оскільки він визначається можливістю потомків вижити в умовах обмежених життєвих засобів екосистем. Коли ІЕ наближається до "1" — приріст популяції мінімаль­ний, тобто вона фактично зникає; і навпаки, коли ІЕ тягнеться до "О" має місце прогресуюче збільшення чисельності популяції, оскільки дедалі більша кількість потомства виживає.

Місткість середовища (МС) — ступінь здатності пев­ного оточення (екосистеми) підтримувати життє­діяльність біосистем (індивідів, популяцій, видів тощо). У цьому оточенні оцінка здійснюється "центричне" — відносно потреб якогось певного виду (популяції). Тому, зрозуміло, що для різних видів, котрі мешкають в одній і тій самій екосистемі, ії МС буде різною. Розрізняють при цьому два види МС: а) біологічну МС, коли обра­ховують здатність довкілля підтримати життєдіяльність певних організмів з огляду на їхні харчові потреби; б) господарчу МС — спроможність середовища бути вико­ристаним для певних економічних потреб. В обох ви­падках мірою МС є стабільність використовуваних екосистем, порушення її означає перевищення МС.

Демографічна місткість ландшафту (ДМЛ) — мак­симальна кількість населення, котра може існувати на території певної ландшафтної одиниці або екосистеми за досягнутого рівня розвитку продуктивних сил. Щоб мати уявлення про ДМЛ минулих часів, використовують різноманітні методи, починаючи від статистично-варіаційних і закінчуючи безпосередніми підрахунками реш­ток людності певних обширів. Особливе значення для реконструкції ДМЛ має метод актуалізму (вивчення народів з традиційною культурою та спільнот, котрі стоять нині на різному рівні економічного розвитку) й екстраполяція отриманих даних за минулі часи та обставини. У цьому зв'язку важливого значення набуває інформація щодо способу життя та особливостей приро­докористування корінних народів Сибіру, Океанії, Авс-


539

 


тралії, Амазонії, Африки та деяких інших регіонів планети. За допомогою показника ДМЛ можна мати судження щодо кількості населення біосфери навіть на початкових стадіях антропогенезу.

Для визначення реального стану людини у біосфері важливо враховувати ще декілька сутнісних показників.

Крім ІЕ, котрий являє собою фактично коефіцієнт виживання, для людських спільнот значущим є коефі­цієнт доживання (КД), котрий показує, яку частину свого нормального біологічного віку використав (жив) середньостатистичний представник популяції (спільно­ти). Цей коефіцієнт важливий не стільки для примно­ження у структурі спільноти репродуктивне активних особин, хоча й ця обставина має істотне значення, скільки для збереження та передавання елементів куль­турної спадковості — знань, моралі, культури тощо.

Для будь-якого виду важливий ареал поширення — територія (акваторія) на поверхні планети, на якій зустрічаються популяції цього виду. Ареали бувають різ­номанітні: локальні — невелика обмежена площа, циркумконтинентальні — охоплюють певну зону всього континенту, космополітичні — поширеність виду по всій чи більшій частині відповідного середовища земної кулі тощо. При цьому розширення ареалу, тобто просторова експансія виду, є важливим ідентифікаційним крите­рієм прогресу, як і навпаки: скорочення ареалу засвідчує обмеження його адаптивних спонук. Для людини, котра в антропогенезі розширила свій ареал з локального до всепланетного і стала панойкуменним видом, цей кри­терій є важливим свідченням її прогресу.

Зрештою, виняткове значення має і розмірність еко­логічної ніші (РЕН), у межах якої реалізується певний вид. Оскільки екологічна ніша є не стільки набором ресурсів довкілля, котрі використовує вид, скільки су­мою адаптивних можливостей, які дають йому змогу робити це, то розмірність екологічної ніші можна оці­нити не тільки за тим реальним середовищем, котре займає людина, а й за його власними потенціями зро­бити це середовище предметом застосування своїх зу­силь. Для формалізованого описання РЕН можна використовувати показники, які характеризують субстратно-речовинну та енергетичну базу життєдіяльності людини. Щодо самої РЕН, то можна зауважити, що у міру людського поступу дедалі обширнішим (кількісно


540

 


та якісно) ставало споживане людьми коло ресурсів і дедалі потужнішими — її адаптивні спроможності (Крисаченко, 1996).

Згадані показники не вичерпують всієї повноти кри­теріїв, за якими ми можемо дати вичерпну відповідь щодо місця людини у біосфері та її стану як виду. Однак вони, будучи достатньо формалізованими та вод­ночас сутнісними, окреслюють основні виміри реального існування Homo sapiens L., дають змогу простежити динаміку його історичного та еволюційного буття.

7.2. ЕКОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ ТРИВАЛОСТІ ЖИТТЯ ЛЮДИНИ

Еволюційне значення тривалості життєвого циклу.

Тривалість індивідуального життя організмів є важли­вим показником їхньої видової специфіки й усталюється як набуток еволюційного прогресу внаслідок реалізації певної адаптивної стратегії. Спектр коливань цього по­казника як за абсолютними вимірами, так і за внутрі­шньою структурованістю е величезним. Причому існують підстави вважати, що з появою людини у біосфері реалізувалася принципово нова модель онтоге­нетичного (індивідуального) існування, котра засвідчила принципово нові адаптивні спроможності її носіїв.

Онтогенез, тобто індивідуальний розвиток організмів, може бути охарактеризований таким показником, як життєвий цикл (ЖЦ). Стосовно різних аспектів жит­тєдіяльності живого розрізняють і відповідні ЖЦ. Так, у морфогенетичному вимірі найсприйнятнішою вважа­ється точка зору голландського ембріолога П. Шміта, котрий тлумачить його як відрізок життя між двома типологічне тотожними (порівнюваними) стадіями роз­витку. Можна порівнювати, наприклад, розвиток від однієї дорослої особини до іншої, або ж від однієї заплідненої яйцеклітини до іншої; зрозуміло, йдеться про порівняння у генетичне спадкоємному ряді. Суку­пність ЖЦ, взята у їхній часовій послідовності, являє собою, по суті, процес еволюційного розвитку, оскільки між будь-якими ЖЦ, попри їхню спільність для особин одного й того самого виду, завжди є певна відмінність. В екологічному вимірі ЖЦ постає (Grime, 1974) як сукупність адаптивних стратегій організму (виду), котрі уможливлюють стале і тягле його існування.


541

 


Структура ЖЦ складається з низки стадій (етапів розвитку), котрі більш-менш сталі з погляду атрибутив­ності для живого, але відмінні за характером протікан­ня, тяглістю, іншими ознаками.

Морфогенетичний ЖЦ включає низку взаємодетермінованих, послідовних, більш-менш окреслених етапів формотворення. Так, у папоротеподібних ЖЦ включає такі стадії: зиготи, спорофіту, спори, гаметофіту з га­метами, знову зиготи. Вельми складний ЖЦ у комах, особливо у тих з них, котрі мають повний метаморфоз:

зигота, яйце, личинка, лялечка, імаго, гамети, знову зигота; при цьому на різних стадіях онтогенезу організм набуває різної форми (наприклад, гусінь та метелик). Для ссавців, куди належить і людина, ЖЦ складається з таких послідовних стадій: зигота, ембріональний пе­ріод (від запліднення до народження), постембріональ­ний розвиток (до статевої зрілості), імаго (життя дорослого організму) і знову гамети та зигота. Особливо складним є ЖЦ багатьох паразитичних організмів, у котрих до морфогенетичних перетворень додається зміна екологічних обставин життя, тобто середовища прожи­вання. Так, наприклад, паразитичний черв'як дифілоботріум, котрий у статевозрілій фазі мешкає у кишечнику людини, інші стадії проводить поза нею:

його своєрідна спора — корацидій — потрапляє до пер­шого проміжного господаря (веслоногий рачок циклоп), а наступна стадія — фінни — знаходиться у м'язах риб, які є другим проміжним господарем; лише після цього, за умови потрапляння до шлунку людини, можлива третя, статевозріла, стадія. Показовим може бути і ЖЦ одного з головних паразитів риб — стьожкового черв'я лігули: яйце спочатку потрапляє до першого господаря

— веслоногих рачків (тут живе 10-15 днів); далі — у тіло риби (понад 425 днів); наостанку — у кишечник птахів (2-5 днів) як осередок життя зрілої особини.

Екологічні ЖЦ залежать від динаміки умов довкілля та узгодженості з ними характеру життєдіяльності орга­нізмів.

На рис. 7.2 показані класифікація місцепроживань та життєвих циклів за Дж. Граймом. Для обставин, коли мають місце помірні умови та слабке порушення пара­метрів середовища, краще пасує адаптивна стратегія II

— конкурентна; ситуації за несприятливих умов, але незначних порушень більше відповідає стратегія III —


542

 


 

Суворість умов середовища

Рис. 7.2. Класифікація місце-проживання та життєвих цик­лів рослин за Граймом (Бигон й др., 1989). Цифрами позначено стратегії:

І — рудеральну, II — конкурентну, III — толерантну

 

толерантна; коли ж спосте­рігаються сприятливі умо­ви,  але  у  порушених місцепроживаннях, якнай­кращою є адаптивна стра­тегія І — рудеральна. Така концепція досить адекватно описує життя організмів у суворих і водночас прогно­зованих умовах проживан­ня — арктичних, аридних районах тощо.

Широковідомим, наприклад, є феномен сплячки тварин в умовах несприятливого    довкілля    й активної життєдіяльності — в ін­ші пори року, що є проявом сезонної циклічності. Розрізняють сплячку літню та зимову: перша

настає, як правило, у високотемпературних районах з незначною вологістю, друга — в арктичних місцях або ж узимку. Під час зимової сплячки, зокрема, різко гальмується обмін речовин, падають температура тіла та споживання кисню. Така життєдіяльність — аналог рудеральної стратегії (І). Влітку, навпаки, гризуни, ведмеді, борсуки та інші зимові "сплюхи" активно реалізовують свої видові якості, розмножуючись, зростаючи тощо; це — конкурентна стратегія (П). У міжсезонні, коли має місце своєрідна діапауза, чинна Ш стратегія — представники різних видів готуються до зміни способу життя: сплячки (взимку), конкуренції (влітку), незважаючи на поведінку своїх традиційних конкурентів в екологічній ніші. Кожен переймається своїми справами, а тому — "толерантний" до інших.

Організмам, тривалість життя яких вимірюється не роками, а місяцями чи, навіть, днями, також притаман­ний складний життєвий цикл. Скажімо, поведінка всім добре відомого комара істотно залежить від фаз небес­ного супутника (рис. 7.3).

Що впливає на життєвий цикл та його специфіку в окремих групах організмів, які його основні ознаки?

Насамперед, організми розрізняють за кількістю ак­тів відтворення: 1) моноциклічні (монокарпні), тобто такі, котрі продукують потомство за один-єдиний акт;

2) поліциклічні (полікарпні) — такі організми, котрі спроможні породжувати собі подібних два і більше разів, зберігаючи свою активність у проміжках між розмно­женням. Людина належить до поліциклічних видів.


543

 


Важливе значення мають пока­зники репродуктивної активності та турботи про потомство — з ін­шого. Перший засвідчує міру вит­рат ресурсів на досягнення роз­множення (усереднено говорять про кількість витрачених речовин на розмноження за певний період ча­су); другий — витрати ресурсів (включно з таким із них, як час) на доведення потомства до стадії автономного існування (у крайньо­му   вираженні — репродуктивної зрілості). Для людських спільнот загалом властива тенденція збіль­шення показників репродуктивної активності та турботи про по­томство в абсолютних і відносних вимірах.

Тривалість життя є тією опо­рою, яка уможливлює ефективніше використання наявної екологічної ні­ші, реалізовувати генеративну потен­цію виду, убезпечувати виживання потомства шляхом посилення безпе­чності умов його існування та турботи про нього(захист і турбота, на вищих рівнях еволюції — навчання). 

Вельми важливим також є кое­фіцієнт виживання — співвідношення народженого по­томства до тієї його частини, котра досягла репродуктивої стадії. Він коливається майже від нуля (багато видів риб) до одиниці (людина) і засвідчує міру ефек­тивності використання ресурсів довкілля та своїх влас­них.

Очевидно, існує залежність між пристосованістю кожного нащадка і батьківською "любов'ю", тобто витратами, на нього (рис. 7.4). Початкові витрати на потомство більш чутливі та ефективні, ніж наступні. Тому лінійна залежність — варіант 1 — скоріше модельна ситуація, а частіше має місце варіант 2 — біологічно більш реальна крива. При цьому оптимуми для батьків та потомків не збігаються, оскільки у випадку, коли потомство отримує максимум батьківської опіки, самі батьки з погляду життєвості та пристосованості вимагають багато кращого. Подібна ситуація добре знайома 1 у людському суспільстві, коли сліпа батьківська турбота перетворює батьків лише у


544

 


 


Додаток   до   свого   нащадка. Оскільки з еволюційного погляду така   модель   поведінки   не найкраща,   у   тваринному  та рослинному світі вона трапляється вельми рідко.

Ще у 1930 p. видатний генетик Р. Фішер поставив питання так: які особливості життєвого циклу та навко­лишнього середовища роб­лять вигідним витрачання більшої чи меншої частки доступних ресурсів на розм­ноження? У загальнотеоре­тичному плані відповідь на це питання лежить у річищі оцінки репродуктивного ус­піху попу лящі: якщо вона має стале зростання, якщо певні особини продукують генеративне активне потомство, то зроблені витрати організму та довкілля є обг­рунтованими. Інакше кажучи, конкретне співвідно­шення особливостей ЖЦ та ресурсів довкілля визнача­ється природним добором (Fisher, 1930).

У життєвому циклі одного покоління генетичні чин­ники виявляються на певних стадіях різною мірою (рис. 7.5): на початкових стадіях переважає перекомбінація генів (схрещування), далі — добір та сегрегація,

Рис. 7.6. Модельна схема генетичних процесів, які діють у життє­вому циклі одного покоління (Гимельфарб й др., 1974)


545

 


ще далі — мутаційні явища та нова перекомбінація генів.

В органічному світі у групах, котрі мають різні життєві цикли, оптимальна адаптація здійснюється пе­реважно шляхом таких форм добору, як r-добір та К-добір (MacArthur, Wilson, 1967; Pianka, 1970). Основ­ні риси цих рушіїв еволюції відображені у табл. 7.2.

r-добір сприяє організмам із швидким розмножен­ням. "Працює" він, як правило, в умовах мінливого або ж непередбачуваного клімату, а популяція організмів характеризується високою (катастрофічною смертністю), котра звичайно не залежить ні від щільності популяцій, ні від ресурсів. Тому розмір популяцій мінливий у часі, нерівноважний, переважно набагато нижчий від межо­вих показників; а отже, угрупування видів ненасичені, є вільні вакансії на вселення прийшлих організмів, і практично щорічно має місце нове вселення. Тому, до речі, конкуренція (внутрішньо- та міжвидова) є слабкою. Такий вид добору сприяє швидкому розвиткові, високій максимальній швидкості збільшення популяцій, ранньо­му розмноженню, невеликим розмірам тіла, моноциклічності, великій кількості дрібних нащадків. Тривалість життя особин видів, котрі підпадають під r-добір, як правило, не перевищує одного року. Чи не найголовні­шим біосферним ефектом його, окрім означених резуль­татів, е чимала біопродуктивність.

K-добір спричинює формування устрою та адаптивності популяції організмів за умов, коли її чисельність практично досягає межової щільності. Тому він "пра­цює" в умовах клімату переважно сталого або передба­чуваного. Смертність особин залежить від досягнення максимальної щільності популяції, а отже, також пев­ною мірою статистичне прогнозована. Даному добору піддаються популяції чисельно досить сталі у часі, рівноважні, наближені до середньої демографічної міст­кості середовища; з цієї самої причини інвазія нових видів є як небажаною, так і необов'язковою. Зрозуміло, що у таких умовах загострюється конкуренція всередині виду, а також міжвидова боротьба. K-добір сприяє біль­шій конкурентоспроможності його суб'єктів. При цьому еволюційні зрушення сповільнюються, а саму структуру популяції визначають особини з більш пізнім розмно­женням, яке, однак, звичайно поліциклічне; потомство відтворюється у меншій кількості, але з більшими

 

 


546

 


Таблиця 7.2

Кореляти r- та К-добору (Фоули, 1990)

 

 

r-добір

K-добір

Клімат

Мінливий та (або) непередбачуваний;  невизначений

Достатньо стійкий та (або) передбачуваний; більш визначений

Смертність

Часто катастрофічна, не має спрямованого характеру та не зале­жить від щільності популяції

Більш спрямованого характеру та залежно від щільності популя­цій

Виживання

Висока смертність ди­тинчат

Більш сталий рівень смертності

Розмір популяцій

Мінливий у часі, зви­чайно надто менший приступного обсягу се­редовища; ненасичеиі спільноти або ненасичені частини спільноти; екологічні пустоти; що­річна реколонізація

Достатньо постійний, урівноважений, більш або менш відповідний приступному обсягові середовища; насичені спільноти; у реколонізації немає необхідно­сті

Внутрішньо- та між­видова конкуренція

Мінлива, часто — слаб­ка

Звичайно гостра

Добір сприяє:

Швидкому розвиткові

Більш повільному роз­виткові

 

 

Високій максимальній швидкості збільшення чисельності, Гти

Підвищенню конкурен­тоспроможності

 

 

Зниженню репродук­тивного віку

Збільшенню репродук­тивного віку

 

 

Збереженню дрібних розмірів

Збільшенню розмірів

 

 

Одноразовому відтво­ренню потомства

Повторному відтворен­ню потомства

 

 

Відтворенню багаточисельного дрібного потомства

Народженню меншої чисельності значно більших дітей

Тривалість життя

Коротка, звичайно мен­ше одного року

Більш значна, звичай­но більше одного року

Добір призводить до:

Збільшення продук­тивності

Підвищення ефектив­ності

 


547

 


розмірами тіла. Саме розмноження в онтогенезі настає досить пізно. Тривалість життя таких особин, як пра­вило, більша від одного року, а сам К-добір призводить до більшої ефективності життєвої стратегії виду (попу­ляції). Річ у тім, що на всіх стадіях онтогенезу має місце напружена внутрішньовидова конкуренція (внас­лідок чисельності популяції близької до межової), а тому перевагу дістають особини, краще адаптовані до довкіл­ля.

r-добір і К-добір не є повністю самодостатніми й абсолютними, оскільки навіть одна й та сама популяція може зазнавати дії обох форм, так само можуть наша­ровуватися й інші форми добору (дестабілізуючий, дизруптивний тощо). Однак як тенденції вони висвітлюють чимало сутнісних рис організації живого взагалі. Ска­жімо, коли має місце "конкурентний вакуум" (вираз Е. Піанки), тобто середовище не чинить виду суттєвого опору і він фактично вільний від конкуренції (вселення видів у нові екологічні ніші, наприклад — кроликів в Австралію) оптимальною буде стратегія максимально швидкого розмноження і тому більша частина енерге­тичних ресурсів виду йде на репродукцію. Зрозуміло, що більшого ефекту досягнуть ті форми, котрі виплодять найбільше потомство; тому останнє матиме невеликі розміри, але буде дуже чисельним: енергетичні витрати на кожну особину будуть мінімальними. У довкіллі насиченому, тобто де має місце затята боротьба за екологічну нішу, великого значення набуває виживання потомства. У такому разі зростають енергетичні витрати на кожну особину, які, у свою чергу, щоб бути більш конкурентоспроможними, повинні мати більші розміри та адаптивність. З цієї ж причини сумарна кількість потомства стає меншою. Зв'язок між зростанням попу­ляції та r- і K-добором зображено на рис. 7.6.

Наразі в умовах "конкурентного вакууму" згідно із г-стратегією цілком можуть поводити себе і види, котрі мають досить великі розміри тіла. І навпаки, популяції з дрібних тварин значно важче використовують можливість K-добору, коли для цього є сприятливі умови. Класичними стали приклади вселення на острівні екосистеми травоїдних ссавців — кіз, овець, коней тощо. В умовах відсутності хижаків (лімітуючий чинник), а також незайнятості екологічної ніші (відсутність конкурентів) такі мікрогрупи (нерідко — пара особин) за відносно короткий період часу вибухово збільшують чисельність, тобто реалізується г-добір. З часом, однак, коли досягається насичення цієї системи, вступають у дію канали зворотного зв'язку, і чисельність

 


548

 




Утримуюча ємність середовища (К)

 

 

Час

Рис. 7.6. Зв'язок між зростанням популяції та г- і К-добором. Якщо чисельність популяції невелика по­рівняно а місткістю середовища, то швид­кість зростання популяції визначається її розмірами та темпами розмноження виду. Коли чисельність популяції наближається до місткості середовища, то визначниками стають фактори конкуренції (Фоули, 1090)

 

виду лімітується харчовою базою.   Водночас   нерідко серед дрібних гризунів має місце   К-добір;   це   спо­стерігається, наприклад, в урбоекосистемах, в яких, а одного   боку,   чисельність популяції тривалий час може бути досить стабільною, а о іншого — має місце потуж­ний конкурентний (елімі­нуючий) тиск на гризунів з боку людини. K-добір у таких умовах працює у напрямі збільшення маси тіла потомства, підвищення його   адаптиввості;   тому зовсім  небезпідставним є висловлювання щодо того, що в  деяких  містах  спосте­рігаються пацюки незвично великих  розмірів — K-добір каналізує їхній життєвий цикл саме в цьому напрямі.

Людина як вид жи­вих істот належить до великих ссавців. Добір, котрий призвів до формування сучасних форм і здійснювався у напрямі генетичного закріплення соціально-адаптованих якостей, мав харак­тер переважно К-стратегії. Причин такого стану речей було декілька, а саме:

— висока конкурентоспроможність гомінід досить швидко забезпечувала їм набуття демографічних межо­вих показників, що призводило до посилення конкурен­ції як всередині популяції, так і з довкіллям;

— у процесі антропогенезу спостерігається тенденція збільшення маси тіла гомінід, що якраз і засвідчує чинність K-добору;

— для гомінід характерна велика турбота про потомство з відносно невеликим коефіцієнтом репродуктивно­го відтворення (про останній буде далі), тобто мали місце винятково великі енергетичні витрати на відтворення, що якраз і відповідає K-добору;

— гомініди адаптивне» досягли здатності не лише поліциклічного розмноження (тобто неодноразових реп­родуктивних актів), а й розмноження протягом всього сезону — ознака дії K-добору.


549

 


Водночас для людей не виключеною є і r-адаптивна стратегія. У цьому плані важливими є дві обставини:

— просторова експансія гомінід час від часу призво­дить їх до вселення у "конкурентні вакууми" — терени, де тиск середовища на них був мінімальним (наприклад, експансія з Азії в Америку та Океанію 15-20 тис. років тому, котрі не були залюднені); в таких умовах реалі­зовується саме r-добір і популяція може збільшуватися вибухово;

— вивищення людини у біосфері характеризувалося набуванням гомінідами такої адаптивної стратегії, котра практично давала їм змогу конкурувати і перемагати будь-який вид організмів; у загальному плані йдеться про перетворення біосфери у цілому в екологічну нішу для людини. А це означає, що поступовий рух людства невпинно сприяв заповненню "конкурентних вакуумів", але не в розумінні попадання у незалюднені обшири, а з погляду набуття таких нових адаптивних засобів, котрі робили старі екосистеми доступними у принципово но­вих аспектах; саме в таких умовах може мати місце r-стратегія.

Звичайно, на рівні людини обидва адаптивні шляхи модифікуються і набувають специфіки. Але засадничо вони уможливили формування такого життєвого циклу, котрий виявився надзвичайно ефективним з погляду як підтримки видових інтересів, так і самореалізації кож­ного індивіда. Людина виявляється адаптивною й у випадку, коли вивільняється якась екологічна ніша і ресурси довкілля є легкодоступними; але водночас вона спроможна виживати та процвітати в екосистемах, в яких екологічні ніші заповнені, причому за умови досягнення самими людськими популяціями межової цільності. Про причини цього говорилося вище.

Слід відзначити і ще таке еволюційне надбання гомінід, як перманентна репродуктивність. Для оцінки переваг такого способу розмноження треба пам'ятати, що в органічному світі мають місце дві основні моделі — моноциклічність та поліциклічність (з різними варі­аціями). У першому випадку має місце один акт відтво­рення, в іншому — декілька. При цьому частка потомства, залежно від конкретних умов довкілля буває різною. Розглянемо основні варіанти реалізації життє­вого циклу.


550

 


 


Маємо чотири типи організмів, котрі живуть у нейтральному довкіллі (стосовно розмірів тіла). У зимовий час виживання береться за 100 %. Перший з чотирьох організмів — скороспілий і моноциклічний: він віддає максимум своїх ресурсів трьом нащадкам, розмножується у річному віці, швидко гине; другий — скороспілий, але поліциклічний: починає розмножуватися через рік після народження і продовжує далі, щороку дає одного нащадка і при цьому росте сам; третій — моноциклічний, починає розмножуватися лише на другому році життя, залишає трьох нащадків і гине; четвертий — поліциклічний, починаючи з другого року дає одного нащадка. Як видно, у нейтральному довкіллі скороспілість вигідніша, ніж затримка розмноження, а моноциклічність — ніж поліциклічшсть. Таким чином, перевагу дістають ті види, котрі мають один акт відтворення, дають чимале потомство і скороспілі.

Для людини, котра є істотою поліциклічною, чинні обидві стратегії, але вельми специфічні. Люди — чи не єдині з живих істот, котрі спроможні до репродукування у статевозрілому віці не лише неодноразово, але перма­нентне, тобто постійно. Навіть у вищих приматів часи, сприятливі для запліднення (так званий еструс), відді­лені один від одного тривалими проміжками (інколи — декількома роками), в яких діє фізіологічна та еколо­гічна несумісність самок та самців. І лише гомініди мають здатність до запліднення протягом всього року (за відомими винятками). На світ вони приводять, як правило, одне маля, але можуть робити це неодноразово: до десяти і більше разів. Максимально можливий по­казник, очевидно — 69 дітей від однієї жінки: як уже згадувалося, перша дружина селянина з Росії Фйодора Васільєва народила 4 рази по 4, 7 разів по 3 і 16 разів по 2 дітей. Але, це, зрозуміло, виняток.

У процесі антропогенезу людина перебуває як в агресивному, так і в нейтральному щодо себе середови­щі. Агресивним воно є у тому розумінні, що людина ніколи не прив'язана однозначно до однієї екосистеми, але невпинно змінює своє довкілля (рис. 7.7). Тому тут більшої ваги набуває здобуття стратегії відстроченої поліциклічності, коли потомству приділяється багато уваги, і це знаходить своє відображення в енергетичних витратах. Тим часом перетворення біосфери у свою екологічну нішу водночас із виробленням ефективних засобів соціальної адаптації до довкілля (житло, одяг, сполучення, медицина, гігієна тощо), фактично перет­ворює його у нейтральне щодо людини. А тому коли з різних причин має місце скороспілість у людських популяціях, то відбувається стрімке демографічне зрос-


551

 


тання, оскільки у такому середовищі майже всі нащадки мають шанси вижити. Що ми і бачимо на прикладі

Рис. 7.7. Річний цикл харчування людини (Ламберт, 1991). Річний цикл зміни продуктів харчування у населення Європи 8 тис. років тому ділився на п'ять основних сезонів. М'ясом оленя і бика харчу­валися цілорічне, але кількість цих тварин змінювалася від сезону. а — благородний олень; б — дрібна здобич; в — кабан; г — дикий бик; в — риба; е — рослини

багатьох країн "третього світу", у яких темпи природ^ ного приросту набагато перевищують показники, середні для людства. Таким чином, репродуктивний успіх для людини визначається не стільки тиском довкілля, скільки внутрішніми законами розвитку людських спільнот.

Життєвий цикл живих організмів, як вже зазнача­лося, досить складно структурований. При цьому мають


552

 


місце різні стадії (етапи) розвитку, вартість кожної з яких самоцінна; водночас з точки зору відтворення виду центрального значення набуває репродуктивна фаза, тоб­то та стадія розвитку організму, коли він перебуває у стані статевої зрілості.

Для різних груп тварин співвідношення основних фаз онтогенезу може різнитися в дуже широкому діапазоні (рис. 7.8). Дитяча фаза може становити половину і навіть більше всього життя; репродуктивна — трохи менша, хоча у деяких випадках вона може зводитись до міні­муму; лише менопауза, тобто статевий вік у переважній більшості видів скорочений до мінімуму, хоча й тут бувають винятки: так, сірий пацюк майже половину власного життя перебуває саме у такому стані. Наведені дані вибіркові: тут і безхребетні організми, і хребетні. Але спільним є те, що цінність різних фаз життєвого циклу різна і зайві (з погляду інтересів виду) можуть

Рис. 7.8. Відносна тривалість (у % до загальної три­валості життя) періодів:

дитячого (1), зрілого (2), старечого, або менопаузи (3) (Наумов,

частково чи повністю скорочуватися. І лише людина є таким видом живих істот, у котрих менопауза, тобто негенеративний вік, становить фактично більшу частину життєвого циклу.

Місця проживання можуть різнитися не тільки за­лежно від видів, а й щодо оцінки репродуктивної мож­


553

 


ливості організмів одного і того самого виду, особливо у контексті різноякісності окремих стадій життєвого циклу організмів. Виділяють чотири таких типи:

— сприятливі стосовно розмірів організмів (І);

— нейтральні чи несприятливі стосовно розмірів ор­ганізмів (II);

— сприятливі стосовно розмірів потомства (III);

— нейтральні та несприятливі стосовно розмірів по­томства (IV).

Залежно від конкурентного типу різняться показники так званої залишкової репродуктивної цінності (ЗРЦ). У випадку І ЗРЦ зростає із збільшенням розмірів; у випадку II — ЗРЦ мало залежить від збільшення роз­мірів; у випадку III — репродуктивна цінність потомства зростає із збільшенням його розмірів; випадок IV де­монструє слабку залежність від цього показника (Бигон й др.» 1989).

Тому екологічна ніша будь-якої популяції встановлює обмеження щодо розмірів самих організмів та їхньої кількості. Лише гомініди вийшли за межі такої жорст­кої залежності — вони спромоглися компенсувати вади конкретного біотопу та реалізувати власний життєвий цикл практично в усіх (I-IV) місцях проживання.

Всім доводилося бачити, як щойно народжене теля (оленя, лані чи корови) спинається на ноги і починає вести активне життя. Маля жирафи вже через лічені хвилини може триматися на ногах, а вага ж його — понад два пуди. Значно більший період дитинства у птахів, він включає також і елементи навчання. З наближенням до групи приматів вага ювенільної фази ще більше зростає (табл. 7.3).

Таблиця 7.3

Вид

Тривалість

вагітності, днів

Дитиисгао, років

Ювеніль­на фаза, років

Тривалість життя до статевої зрілості, років

Загальна тривалість життя, років

Лемур

126

0,76

1,75

2,5

14

Макака-резус

168

1,5

6,0

7,5

27-28

Гіббон

210

2,0 (?)

6,5

8,5

30+

Шимпанзе

225

3,0

7,0

10,0

40

Горила

265

3,0+

7,0+

10,0+

З5(?)

Орангутан

275

3,5

7.0

10,5

30+

Людина

266

6,0

14,0

20,0

70-75

 


554

 


Людина за всіма параметрами випереджає види, най­більш споріднені з нею, не кажучи вже про більш віддалені. Висока тривалість досягнення репродуктивної зрілості вимагає, зрозуміло, величезних енергетичних витрат, але водночас вона обертається незвичним для органічного світу показником виживання (90 % і біль­ше). Так само для людини властивий надзвичайно тя­глий відрізок менопаузи і за цією здатністю вона взагалі є істотою унікальною (про причини цього — далі).

Більш деталізовано життєвий цикл людини виглядає наступним чином (Годфруа, 1996):

— ембріональний період (тривалість — 9 місяців, у винятках — 7), який ділять на передзародкову стадію (перші два тижні), зародкову (до кінця 2-го місяця), плода (до народження);

— період дитинства (тривалість — близько 12 років), який включає: раннє (0-3 роки), перше (8-6 років) та друге (6-12 років) дитинства;

— період отроцтва (тривалість — 4-7 років), який включає: пубертатний період (період статевого визріван­ня, до 15-16 років); ювенільний період (з 15-16 до 18-20 років); юність (короткий перехідний період);

— період зрілості, який ділять на: ранню зрілість (20-40 років); зрілість (40-60); першу старість (похилий вік, 60-75); старечий вік, або друга старість (після 75).

Людське життя, таким чином, розгортається як роз­вій та зміна етапів, з яких кожен має своє самодостатнє значення. З точки зору відтворення виду особливого значення набувають ті періоди, які найоптимальніші для репродукції. Як відомо, репродуктивний вік для жінок настає десь у 12-14 років, для чоловіків — десь на два роки пізніше. Однак, реальну участь у відтво­ренні беруть старші індивіди. Незважаючи на це, можна стверджувати, що усереднено для всього людства основ­ний генеративний час охоплює щонайбільше 20 років (у жінок — 16-36 років, у чоловіків — 20-40 років), хоча, звичайно, і поза цими межами більшість людності не втрачає своїх сексуальних спроможностей. Якщо зважити, що середнє людське життя оцінюється в 70-75 років, то власне свою еволюційну роль люди вико­нують протягом перших 35-40 років — спочатку народивши потомків, а потім віддавши два десятки років на їх виховання. З біологічного погляду останні 80-35 років виявляються "зайвими", тобто такими, котрі


555

 


використовують енергетичні ресурси, але як чинники біологічного поступу вже несуттєві. І, власне, у тварин­ному світі доля особин такого віку практично однознач­на — вони вимирають.  Тому,  до речі, старість притаманна лише людям та домашнім тваринам, при­чини чого очевидні. Але, як це не парадоксально, саме зміна вікової структури людських популяцій ста­ла (і е) одним із вирішальних чинників розвою культу­ри, цивілізації. Які ж є підстави для подібного виснов­ку? Звернемося до біосферної "передісторії" цієї проб­леми.

Тривалість індивідуального життя та її еволюція.

Серед тварин розрізняють — за показником тривалості життя — декілька основних груп організмів:

ефемери, тобто види, особини яких мають корот­кий вік; повна зміна складу популяції відбувається протягом року, а то й швидше. До таких видів належать великі обшири одноклітинних організмів, більшість без­хребетних, особливо комах, деякі з представників хре­бетних тварин (низка видів земноводних, гризунів тощо). Для таких видів властива, як правило, потужна плодючість і моноциклічність;

стайєри, — види, котрі мають тривалість індивіду­ального життя 10-15 років. Сюди відносяться багато видів риб та птахів, деякі рептилії, більшість ссавців та ін.;

трапляються навіть представники безхребетних, особливо серед м'якунів. Таким видам властива середня плодючість, декількаразова репродукція, тобто вони поліциклічні;

довгожителі — види, вік особин котрих (в серед­ньому) перевищує 15 років; про верхню межу вести мову важко, але відомо, що деякі риби та птахи, ймовірно також і ссавці, живуть декілька десятків, навіть сотню-другу років. Серед риб це щука та сом, серед птахів — ворона та папуги, серед ссавців — носоріг, слон. Довго­жителем, звичайно, є і людина. Такі види приводять небагато потомства, розмножуються поліциклічно, нерідко чимало енергетичних ресурсів витрачають на забезпечення онтогенезу потомства.

Індивідуальне життя залежить від багатьох чинників, причому їх поєднання е ймовірнісним, а тому завжди доводиться вести мову лише про середні величини або ж тенденції. Однак існують такі взаємозалежності, котрі мають, по суті, характер закономірностей, і тому дають


556

 


змогу робити висновки про загальнобіологічні аспекти цієї проблеми.

Так, рис. 7.9 окреслює залежність між такими компонентами життєвого циклу, як час дозрівання та розмір (маса) організмів.

Рис. 7.9. Залежність часу визрівання від маси тіла для різних типів організмів, представлена у подвійній логарифмічній шка­лі (Бигон и др., 1989)

Рис. 7.10. Залежність часу висид­жування яєць птахами від маси тіла самки, представлена у подвій­ній логарифмічній шкалі (Бигон и др., 1989)

Кожна група організмів має свої межі розмірів, котрі визначаються фізико-хімічними, генетичними, фізіологічними та іншими чин­никами. Тут простежується пряма залежність між досягненням статевої зрілості організмів та їхньою масою тіла. Така лінійна залеж­ність дав змогу екстраполювати на певну групу організмів можливі параметри зрілості чи розмірів, якщо е відомості про один із них.

Так само існує досить чітка залежність тривалості висиджування яєць птахами (тобто ембріонального розвитку) та масою тіла самки (рис. 7.10): із зростанням величини особини збільшується час висиджування яєць. Водночас у тварин спостерігається також прямий взаємозв'язок між кількістю яєць у гнізді та масою тіла: для рептилій, наприклад (рис. 7.11), властиве зростання кількості яєць у міру збільшення абсолютної маси плазунів. Звичайно, слід мати на увазі, що у подібних випадках мова йде про тенденцію, а не про жорстку закономірність. Інакше кажучи, життєвий цикл, реалізу­ється у таких межах, в яких мож­ливі досить значні флуктуації.

Рис. 7.11. Залежність чисель­ності яєць у несінні від маси тіла самки рептилії, представ­лена у подвійній логарифміч­ній шкалі (Бигон и др., 1989)

 

 

Тривалість життя (генератив­ної зрілості) позитивно корелює також з довжиною тіла організмів (рис. 7.12). Дрібні істоти (типу одноклітинних  амеб,   спірохет, евглен чи інфузорій) мають час ре­продуктивного циклу від декількох хвилин до однієї доби; але і розміри їх    обмежуються    практично спектром 1-100 мкм. Дещо більші


557

 


 


Рис. 7.12. Співвідношення довжини тіла та часу генерації (обидві — у логарифмічному масштабі) у межах широкого кола організмів (Пианка, 1981)

організми (рачки дафнії, кімнатні мухи, дрозофіли, бджоли), розміри яких рідко перевищують 1 см, відтворюються за час від доби до декількох   місяців.   Чимала   спільнота   видів,   причому   з найрізноманітніших систематичних груп (м'якуни, хамелеони, жаби, краби, пацюки, а також деякі з ссавців), мають репродуктивний цикл тривалістю від одного до десяти (і більше) років. Насамкінець земні довгожителі, котрі відзначаються і величезними розмірами (слон, кит, носоріг та ін. — серед тварин, ялина, секвойя та ін. — серед рослин), потребують для відтворення десятків, навіть сотень років.

Таким чином, існує досить чітка залежність між філогенетичним здобутком виду та часом репродуктив­ного й абсолютного життя його представників. З цього можна зробити висновок, що тривалість життя є ознакою адаптивною, і добір сприяв виживанню таких


558

 


популяцій, котрі складалися з особин, які характери­зувалися більш тривалим віком.

Збільшення розмірів тіла та тривалості життя має велике еволюційне значення. Так, дрібні істоти більше піддаються негативному впливу довкілля, особливо різ­ким змінам його параметрів, а тому сильніше залежать від його стану. Тим часом великі тварини володіють більшим енергетичним потенціалом, котрий може ніве­лювати або послаблювати такий вплив, і тому є більш пристосованими. Дрібні тварини також частіше знахо­дяться у перших ланках харчових ланцюгів, тим часом як більші мають більше шансів уберегтися від хижаків. Більші істоти також мають зрослі шанси вберегти своє потомство, і тим самим подовжити філогенію свого роду. Не випадково у самому процесі постання біосфери за­фіксоване таке явище, як побільшення розмірів тіла організмів з плином геологічного часу; воно дістало назву "збільшення філетичного розміру" (Комфорт, 1967; Ламб, 1980). У цьому контексті, однак, пильну увагу мали б привернути до себе вимерлі мезозойські динозаври, котрі досі залишаються неперевершеними ре­кордсменами серед тваринного світу: брахіозавр, скажімо, мав вагу, ймовірно, до ста тонн; найдовшою наземною твариною був диплодок — його довжина сягала 28,6 м. Слід зауважити, що за цим показником і ссавці також пройшли свою вершинну стадію: мабуть, найбільшою твариною серед ссавців, котрі будь-коли існували на Землі, був викопний травоїдний носоріг балухітеріум з олігоцену. Маючи зріст в передній частині 5 м, він важив до 30 тонн. Цей еволюційний парадокс, тобто розвиток у нап­рямі до менших середніх розмірів тіла деяких груп вищих тварин, ще вимагає свого пояснення.

Тим часом успіх у боротьбі за існування супроводжує, як ми знаємо, і дрібні, і великі організми, а тому розмір тіла є важливою, але не єдиною чи вирішальною умовою виживання. Для різних груп організмів досягається він різними шляхами і реалізовується в різних хронологічно-подієвих вимірах.

Помічено, зокрема, що представники різних систе­матичних груп, проживають однакове, по суті, фізіоло­гічне життя (Шмидт-Ниельсен, 1987). При цьому зі збільшенням розмірів тіла фізіологічний час відносно абсолютного часу збільшується. Ця закономірність, ві­дома також як правило Ліндстеда-Колдера (за прізви-


559

 


щами вчених, котрі докладно її обгрунтували), засвідчує існування адаптивної стратегії живого, пов'язаної з диференціацією енергетично-діахронних підвалин існу­вання організмів. Тому і дрібний гризун, і велетенський слон проживають за своє життя сумірні між собою фізіологічні акти: так, серце миші скорочується близько 600 разів за хвилину, а дихає вона 150 разів за хвилину; відповідні показники для слона — 30 та 6. Але і миша, котра живе максимум 3 роки, і слон, тривалість життя якого становить 40 років, зроблять приблизно по 200 млн вдихів-видихів і серце їхнє ско­ротиться десь 800 млн разів. Тобто чим дрібніші орга­нізми, тим інтенсивніше та швидше вони живуть, тим швидше вони старіють і помирають; і навпаки.

Із зазначеного правила "випадають" лише деякі групи організмів, адаптивні властивості яких істотно продовжили тривалість життя. Так, птахи за однієї ваги та розмірів тіла з ссавцями живуть приблизно вдвічі довше. Причину цього можна .вбачати у зміні характеру метаболізму в цілому: у специфіці споживання кисню птахами (інтенсифікація під час польоту), в особливостях будови їхнього організму (співвідношення м'язів та кісток, будова м'язів) тощо.

Але ще примітнішим є парадокс, пов'язаний з лю­диною: як зазначає К. Шмідт-Нієльсен, "людина живе значно довше, ніж можна було б сподіватися, грунтую­чись на розмірах її тіла" (Шмидт-Ниельсен, 1987, с. 162). І ця "невідповідність" переважає нормативні показники у 3-4 рази (!). Вичерпної відповіді на це питання поки що не існує, але цікаво, що мозок людини також десь у 3-4 рази більший, аніж мав би бути, якщо брати за критерій розміри тіла. У чому причина подіб­ного явища? На наш погляд, вона може бути виявлена на теренах аналізу соціальних засобів адаптації людини як виду до довкілля. Цим способом були забезпечені нові параметри індивідуального життя людини, і цей еволюційний набуток загалом зіграв колосальну культуротворчу та цивілізаційну роль, не кажучи вже про суто популяційно-генеративні показники відтворення виду.

Еволюція тривалості життя гомінід. Реконструкція тривалості життя гомінід на різних стадіях антропоге­незу є процедурою досить складною, пов'язаною з оцін­кою стану зубів, ступеня зростання черепних кісток, специфічними змінами трубчатих та деяких інших кі­сток тощо. Тому всі показники мають гіпотетичний характер, однак мають досить велику міру достовірності.


560

 


При цьому слід розрізняти середню тривалість життя та модальну тривалість життя: перша визначається як результат підсумовування віку всієї вибірки на її кількість, друга показує смертність особин, котрі дожи­ли до репродуктивного віку.

Нині фахівці вважають (Хейфлик, 1990), що за весь тривалий час антропогенезу від австралопітека й аж до часів приблизно 100 тис. років тому середня тривалість життя не переступала межу у 18 років. Водночас вона корелювала згідно з класичними механізмами взаємо­зв'язку розмірів (маси) тіла та тривалості життя: збіль­шення абсолютної маси тіла у ряді австралопітек — архантроп — палеоантроп, так само як і зміна співвід­ношення між розміром головного мозку та масою тіла, вельми коректно вкладається в еволюційно-біологічні співвідношення, окреслені вище.

Про це свідчать і оцінки віку індивідуального життя тих викопних форм, котрі представлені більш-менш масовим матеріалом. Так, хрестоматійними вже стали підрахунки віку 22 викопних синантропів, зроблених у 1989 p. Ф. Вейденрейхом:


Вік, років

 0-14

 15-30

 30-50

 50-60

 


Кількість людей

15

 3

3

1

 


 


                         Всього                                                                    22

Тобто понад 2/3 індивідів гинуло, не досягнувши реп­родуктивного віку; 2/3 пішло з життя у молодому та зрілому віці і лише один синантроп досяг відносної старості.

А. Валуа (Алексеев, 1978) здійснив аналогічні підра­хунки для пізніших стадій антропогенезу, зокрема для викопних рештків палеоантропів та неоантропів. Скла­дена ним таблиця має такий вигляд (табл. 7.4).

Таблиця 7.4

Вік, років

Середній палеоліт

Пізній палеоліт

Мезоліт

Всього

0-11

15

29

21

65

12-20

4

12

6

22

21-30

6

15

35

56

31-40

10

11

6

27

41-50

3

7

1

11

51-60

1

2

2

5

Всього

39

76

71

186

 


561

 


Таким чином, серед неандертальців практично половина особин не доживала, по суті, до репродуктивного віку*; а якщо врахувати погану збереженість дитячих скелетів, то ймовірно 1 набагато більше. Ситуація дещо поліпшується на стадії людини розумної, хоча кардинальних зрушень не відбувається. Середня тривалість життя продовжує обмежуватися скоріше всього 18 роками.

Аналогічно і в добу енеоліту до репродуктивного віку не доживала половина, а то й більше дітей. Академік В. П. Алексєєв, котрий зробив відповідні підрахунки для могильників трипільської, афанасіївської та інших споріднених  культур,   наводить  такі  показники (табл. 7.5):

Таблиця 7Л

Поселення

Кількість скелетів

Співвідношення

 1:2

дитячих (1)

дорослих (2)

Лерна

140

94

148,9

Мокрин

58

163

35,6

Тапе

168

411

40,9

Гроссбреибах

48

60

80,0

Вихватинці

34

20

170,0

Хрящівка-Ягідие

14

36

38,9

Баланове

50

31

161,3

Тасти-Бутак

48

29

148,3

Сапаллітепа

59

87

67.8

Карасук Ш

17

22

77,8

 

Враховуючи гіршу збереженість дитячих скелетів, слід зробити висновок, що у структурі популяції пере­важна більшість дітей помирала, не досягнувши віку відтворення. Не випадково, як зазначає В. П. Алексєєв, "основною демографічною клітинкою для періоду, кот­рий розглядається, розкладу пізньородової общини та переходу до класового суспільства, була, отже, популя­ція, котра складалася переважно з працездатних членів колективу з малим відсотком стариків і високою дитя­чою смертністю" (Алексеев, 1988, с. 813).

Середній вік смерті в аналізований час виглядає, ва В. П. Алексєєвим, таким чином (табл. 7.6):

*Тут слід розрізняти настання статевої зрілості, з одного боку, та реальну участь у відтворенні — з іншого.


562

 


Таблиця 7.6

Поселення

Чоловіки

Жінки

Поселення

Чоловіки

Жінки

Лерна

18

16

Сапаллітепа

19

16

Мокрин

21

19

Карасук Ш

18

21

Тапе

18

18

Василівка І

22

22

Гроссбренбах

21

19

Василівка Ш

18

22

Вихватинці

22

21

Тафоральт

13

8

Хрящівка-Ягідне

15

9

Вільнени

11

15

Баланове

13

14

Вовниги (прав.)

22

22

Тасти-Бутак

16

19

Вовниги (лів.)

22

21

 

 

Середнє

18,06

17,56

 

Польський дослідник Едвард Россет (1981) підсумував студії щодо тривалості життя архаїчних людей, зроблених в європейській літературі. Він, зокрема, зазначає, що, на думку угорського демографа Е. Шабада, середня тривалість життя пралюдини не перевищує 16 років; угорський вчений Дьєрдь Ачаді вважав, що у добу палеоліту середня тривалість життя вкладається в 16-20 років, а у часи неоліту — досягала 22 років; на думку німецького вченого Г. Курта для неолітичних кіпріотів середній вік становив 21 рік; німецький антрополог Г. Грімм вважав, що людність бронзової доби на теренах Австралії жила у середньому 20 (жінки) — 21,8 років (чоловіки).

Враховуючи середні показники для людності Європи, наведені вище: 18,06 для чоловіків і 17,56 — для жінок, попри велику варіативність та деяку розбіжність в оцінках, можна бути переконаним, що включно до ранньокласового суспільства середня тривалість жит­тя концентрувалася навколо величини у 18 років. Інакше кажучи, у давніх суспільствах середній вік людини стабілізувався навколо показника, який харак­теризує час зміни поколінь, тобто вона встигала лише відтворювати себе у біологічному плані. Актуалізуючи ситуацію, можна сказати, що діти первісних людей рідко знали, що таке "дід" та "баба", а головну функцію як відтворення, так і виховання виконували або власні батьки, або інші індивіди того самого статусу або осо­бини, які виконували такі функції у спільноті. Цей висновок, до речі, достовірно корелює із архаїчними системами спорідненості.

Водночас для оцінки реальних потенцій давніх спіль­нот важливого значення набуває показник не лише середньої, а й модальної тривалості життя — середньої для індивідів, котрі уникли дитячої смертності. Зрозу-


563

 


 


міло, що цей показник має бути значно більшим від першого.

Відомий російський демограф Б. Ц. Урланіс (1978) слушно зауважує, що для палеоліту та мезоліту харак­терні два піки смертності: один має місце у дитячому віці (дитяча смертність), другий — серед дорослих. Ос­тання припадає на час від 20 до 29 років, причому середній показник життя таких індивідів значно біль­ший від середнього для всієї популяції і становить приблизно 26 років (рис. 7.13, А, Б). Урланіс при цьому зауважує також, що головна причина смерті для цієї групи — примусова загибель: внутрішньовидова конку­ренція, сутички між групами, ієрархічні стосунки, смерть від диких звірів, голоду, хвороб, стихійних лих тощо. Практично одиничними є випадки смерті від старості, що спонукує робити висновки про дію класи­чних еволюційно-біологічних механізмів регуляції чи­сельності популяції.

Наприкінці верхнього палеоліту, а також у часи мезоліту, неоліту та енеоліту модальна тривалість життя для дорослих зростає ще більше: пік смертності для них припадає на часовий відтинок 25-40 років, а середня модальна тривалість життя становить 29, а інколи — і трохи більше (рис. 7.13, В); принаймні для ранньокласової доби В. П. Алексєєв вважає за можливе оперувати показником навіть у 35 років.

У вказаний період репродуктивний цикл, тобто швид­кість зміни поколінь, як правило, у більшості випадків був коротшим. Зрозуміло, е підстави вважати, що у часи існування архантропа та палеоантропа він був ще меншим — приблизно 16-17 років. Це означає насам­перед, що переважна частина батьків не доживала до часу набуття їхніми дітьми генеративної зрілості і що зусилля спільноти визначалися жорсткими вимогами виживання. Зрештою у контексті традиційних ево­люційно-біологічних закономірностей середня три­валість життя, з одного боку, і швидкість зміни поко­лінь — з іншого, є показниками скоординованими: при Цьому вік 18 років е однаковим для обох крите­ріїв.

Однак людина єдина з біологічних видів набула ознаки такого гатунку: середня модальна тривалість життя виявилася більшою за репродуктивний цикл. Інакше кажучи, та різниця, котра дістається внаслідок


564

 


віднімання від модального життя величини репродук­тивного циклу (26 мінус 22, 29 мінус 22) — 4 чи 7


Кількість випадків

 


 


 

 


           1     2    3   4   5    6     Вікові  групи

 

 

 


Кількість випадків

 


Вік

 


 


 


Кількість випадків

 


Вік

 


Рис. 7.13. Криві розподілу померлих за віком (Урлавис,

1978). А: доба палеоліту та мезоліту (ві­кові групи: 1 — 0-11, 2 — 12-20, З — 21-30, 4 — 31-40, 6 — 41-60, о — 61-60); В: нижній та се­редній   палеоліт;   В:   кінець палеоліту


років, е еволюційним набутком соціально-адаптивних властивостей виду. І якщо цілком справедливим є вис­новок Л. Хейфліка, що "старіння не можна розглядати як адаптацію" (Хейфлик, 1990, с. 8), то він чинний лише з погляду біології, але аж ніяк не соціології;

навпаки, саме збереження у структурі популяції інди­відів, котрі "випадають" з репродуктивного циклу, і надало носіям цієї властивості величезних адаптивних переваг.

Ці "зайві" з біологічної точки зору 4-7 років мали значну вагу у соціальному контексті. Людські спільноти на додаток до подовженого дитинства, яке забезпечувало відносно високий відсоток виживання молоді, придбали ще і подовжену зрілість (старість), і саме старі постали носіями колективного досвіду — знань, умінь, звичаїв, моралі тощо. Старі індивіди ставали, по суті, вирі-


565

 


шальними чинниками соціалізації популяції, утримуючи та передаючи досвід попередників. Витрата популяцією енергії та ресурсів, з одного боку, на молодь, з іншого — на індивідів похилого віку, обернулася зростанням показників виживання та демографічного успіху виду. Однак у доісторичні часи названа ознака — скоріше тенденція, аніж закономірність.

Ситуація істотно змінилася з розгортанням давніх цивілізацій, хоча оцінити тривалість життя тодішньої людності досить важко. Так, грецький демограф В. Г. Валаорас вважав, що греки у IV ст. до н. е. у середньому жили 80 років; американський аналітик Дж. Л. Енджел називає цифру (для пізнього еллінізму) у 88,5 років. Американець Дж. Д. Дьюранд підрахував (за епітафіями на кладовищах), що римляни-городяни у І-ІІ ст. жили у середньому 15-25 років, тоді як по імперії в цілому відповідні показники становили 25-80 років. Карл Пірсон для Єгипту вивів показник у 22,5 роки, а У. Р. Макдонелл (за надгробками з Берлінського музею) для часів імператора Августа (68 p. до н. е. — 14 p.) — 22 роки (Россет, 1981). Лише французький дослідник Ж. Гійєрм визначає для античного Риму ту ж саму тривалість життя у 18 років, котра була властива і давнішим популяціям.

Надзвичайно копітку працю щодо вивчення середньої тривалості життя людності Римської імперії здійснив угорський демограф Я. Шіладі: він вивчив 24 848 епі­тафій з некрополів 48 міст та провінцій і середній вік померлих розподілився таким чином (Урланис, 1978):

Середній вік померлих, років

Кількість кладовищ

15,0-19,9

2

20,0-24,9

5

25,0-29,9

10

30,0-34,9

12

36,0-39,9

15

40.0-44.9

4

Всього                          

 

48

 

Середня тривалість життя похованих на цих кладо­вищах становить 82,2 роки. Звичайно, це не показник для всього тогочасного суспільства, оскільки, зрозуміло, на римських цвинтарях ховали лише громадян, та ще й заможних: поховання та написи засвідчують це. Ши­рокий загал плебсу, не кажучи вже про рабів, часто-


566

 


густо взагалі не пошановувалися подібними ритуалами. Однак цей показник прикметний, оскільки характеризує тривалість життя тієї частини суспільства, котра виз­начала його характер. Він може свідчити про ефектив­ність самих механізмів підтримання життя тих людей, котрі заслуговували, за тогочасними міркуваннями, пра­во на довге життя.

Ще прикметніші показники модальної тривалості життя. Вважають (Авербух, 1967), що особи, котрі оминули 15-літню межу, мали шанси дожити (в серед­ньому) до 30 (жінки) та 35 (чоловіки) років; тим часом, люди, котрі подолали віковий ценз в 30 років, могли дожити в середньому до 44 (жінки) та 49 (чоловіки) років. При цьому середній модальний вік становив 35-86 років (рис. 7.14). Йдеться про час, цілком дос­татній не лише для засвоєння належної частини інте-


Кількість померлих

вік

Рис. 7.14. Крива розподілу померлих за віком в античну добу (Урланис, 1978)

лектуальних набутків попередників, а й для створення нових зразків на цариш філософії, політики, техніки тощо. Можна сказати, що люди дістали час не лише для відтворення, а й для творчості, оскільки пік творчої активності приходиться у середньому на зрілий вік людини — 20-60 років (Годфруа, 1996). До речі, вза­ємозв'язок між подовженням тривалості індивідуального життя, особливо модального, та постанням великих старожитніх цивілізацій потребує більш докладного ана-


567

 


 


лізу. Цілком імовірно у зв'язку з цим може виникнути думка, що інтенсифікація цивілізаційного процесу сут­тєвим чином залежна від вікової структури людських популяцій та її зміни у напрямі подовження життя. Так само і занепад Римської імперії, окрім загальнові­домих чинників, цілком міг детермінуватися зменшен­ням модальної тривалості життя. Нагадаємо у зв'язку з цим показове узагальнення демографа Карло Ботта:

"Розбещеність звичаїв в Італії сягнула такого щабля, що на шлюб стали дивитися як на нестерпне ярмо. Марно видавали імператори закони проти людей безшлюбних і в інтересах одружених... Народження дітей стало явищем настільки рідкісним, що за часів Костянтина визнали необхідним надавати деякі переваги тим, у кого була хоча б одна дитина" (Авербух, 1967, с. 70).

Аналогічну тенденцію, але вже для Греції, від­значав у своїй "Загальній історії" Полібій (200-120 ро­ків до н. е.):

"Люди зіпсувались, стали марнославними, здирниками та випещеними, не хочуть укладати шлюби, а якщо й одружуються, то не хочуть вигодовувати прижитих дітей, хіба що одного-двох з числа дуже багатьох, щоб таким чином залишити їх багатими і виховати у розкоші... У наш час всю Елладу спіткала неплідність жінок і взагалі зменшення населення, так що міста вилюднилися, пішли неврожаї, хоча ми й не мали ані неперервних війн, ані жахів чуми" (Полибий, 1989, с. 299-300).

Прикметною у контексті викладеного сприймається та обставина (Урланис, 1978), що варвари, котрі зреш­тою здолали Рим, мали модальний вік померлих в 40-59 років, а типовий вік померлих становив 40-45 років, тобто переважав відповідні показники для римлян, як це не дивно, на десять і більше років. Чи не в цьому причина, через яку Рим впав під хвилями навал дов­колишніх народів? Про причини такого стану можна висловлювати різні припущення, хоча, мабуть, важко погодитися з Б. Урланісом, котрий вважав, що варвар­ські племена, котрі залюднювали Європу, мали кращі умови життя, аніж римляни. Насправді, очевидно, в структурі популяцій відбулися такі зрушення, котрі сприяли закріпленню звичаїв підтримки та пошануван­ня людей старшого і похилого віку, через що такі етноси виявилися адаптивно набагато спроможнішими за римлян.


568

Вказані показники модального віку зберігаються за­галом і в часи середньовіччя, навіть дещо зростають; відповідно, дещо збільшується і середня тривалість жит­тя (СТЖ). Так, для середньовічної Англії середня три­валість життя дорівнювала (Russell, 1964) (табл. 7.7)

Роки народження

Середня

тривалість життя

Роки народження

Середня тривалість життя

До 1276

36,28

1349-1376

17,33

1277-1300

31,20

1376-1400

20,63

1301-1326

29,84

1401-1426

23,78

1326-1348

30,22

1426-1460

 32,76

 

 

Таблиця 7.7

Усереднені показники для всього періоду тримаються на рівні 26-28 років, хоча в окремі часи вони досить істотно коливалися. У ньому випадку чи не найголов­нішу роль відігравали епідемії чуми, котрі знижували середню тривалість життя до 20 і меншої кількості років. Але загальна тенденція була сталою — СТЖ, порівняно з античними часами, зросла. Про це свідчать і показники середньої тривалості життя і по інших регіонах Європи: для чехів у VIII-X ст. — 27,5 років, для мад'яр — від 27,3 до 87,8 років тощо.

Відповідно змінюється і вікова структура людських популяцій, як і модальна тривалість життя. З ураху­ванням різних обширів Старого Світу, ці показники були такими:

Таблиця 7Я

Розподіл померлих за віком у Європі X-XIV ст (Урлаиис, 1978)

Вікова група, років

Блед (Югославія) Х-ХІст.

Птуй (Югославія) Х-ХІст.

Вестерхус (Швеція) XII-XIV от.

Рекаи (Германія) ХП-XIV от.

Всього

0-6

52     

12  

163   

42   

269  

7-14

30

54

43

34

161

16-20

6

16

19

17

58

21-40

18

82

69

80

249

41-60

70

95

65

74

304

61 і  більше

7

31

5

23

66

Всього

 

183

 

290

364

270

1107

 


569

 


Продовження табл. 7.8

У відсотках до всієї сукупності

0-6

28,4

4,1

44,8

15,6

23,2

7-14

16,4

18,6

11,8

12,6

14,8

16-20

3,3

6,6

5.2

6,3

6,1

21-40

9.8

28,3

19,0

29,6

21,7

41-60

38,3

32,8

17,8

27,4

29. 1

і більше

3.8

10,7

1.4

8.5

6,1

Всього

100.0

100.0

100.0

100.0

100,0

 

Таким чином, і в середні віки дитяча смертність була досить значною, хоча мали місце окремі винятки: в середньому — це майже четверта частина всієї популя­ції, а з урахуванням і підліткового віку — понад тре­тина. Однак безперечною є та обставина, що індивіди, котрі досягли молодості, мали всі шанси ще жити до сорока і більше років. Типовий вік померлих, за наве­деними матеріалами, становив 40-45 років, а модальний вік — 40-59 років.

У добу Відродження і особливо у новий час середня тривалість життя зростає ще більше. Ренесансні люди жили у середньому, за підрахунками британського демографа С. Пеллера, близько 80 років (1480-1579 pp., правлячі шари). Астроном Галлей вирахував середній вік мешканців Бреславля у 1687-1691 pp. — він стано­вив 88,5 роки. Уігглсуорз для Массачусетса та Нью-Гемпшира до 1789 p. отримав показник у 85,5 p. Відповідно зсовується у бік більших величин і модаль­ний вік: мешканці англійської округи Колітон за період 1588-1624 pp. мали його в районі 50-59 років, а датські дворяни приблизно в ці самі часи — 55-60 (чоловіки) і 60-64 (жінки) років. Загалом для цих часів середня тривалість життя, безумовно, зросла і була в Європі у районі 25-85 років. Водночас, і це принципово, ще в середині XIX ст. даний параметр кардинально не відрі­знявся від античних, а тим паче — пізніших величин:

мешканці Росії та Бельгії жили у середньому по 82 роки, Англії — 88, Голландії — 84, Польщі — 80-85, Франції — 89-40 (Россет, 1981).

Аналізуючи відповідні показники, необхідно заува­жити, що вони не мають абсолютного характеру і відображають скоріше тенденцію, аніж загальне явище.


570

 


 


Зокрема, включно до наших днів серед етносів тра­диційної культури (аборигени Австралії, Півночі, Амазонії тощо) або певних соціальних груп та страт (бідняки, люди небезпечних професій, волоцюги та ін.) середні показники, зрозуміло, інші. Але ці ухили та винятки, як і вищі показники серед елітарних груп суспільства, дають змогу зробити важливий висновок, а саме: цивілізаційний процес досить чітко скорельований із подовженням середньої тривалості життя лю­дини. Вирішальними чинниками цього постають засоби адаптації людини до довкілля, котрі грунтуються на соціокультурних механізмах життєзабезпечення. Зага­лом можна відзначити, що у біосфері постав вид, котрий зламав обмеження та ліміти життєвості за допомогою якісно нового способу пристосування до природи. Для забезпечення прогресу виду в біосфері це виявилося неоціненним набутком.

Евристичне вельми продуктивним є висновок і про те, що "протягом багатьох століть тривалість життя зростала дуже повільно, і це зростання стосувалося лише тих народів, котрі посідали провідне місце у поступі людської цивілізації" (Россет, 1981, с. 208-209). Вод­ночас висновок щодо кореляції між збільшенням три­валості життя та прогресом людства ще більш конкретизується і здобуває опертя на історичні реалії та події. Проте важко робити однозначний висновок, що у змальованій ситуації було передумовою, а що — наслідком. Радше маємо з коеволюційним процесом, коли соціокультурні засоби уможливлювали кращу при­стосованість людини до довкілля і збільшували її шанси на виживання, а це створювало необхідні передумови для вдосконалення самого світу людини шляхом твор­чості, технологій тощо. Звідси маємо ще один не менш суттєвий і важливий у гуманітарному плані висновок:

якщо для етносу, котрий перебував у стані з архаїч­ними показниками середньої тривалості життя (20-25 років), створити належні умови для подовження цього параметру принаймні удвічі, слід очікувати прискорен­ня культурно-цивілізаційного поступу. Однак це буває справедливим, як правило, лише тоді, коли такий етнос у змозі зберегти свої традиційні цінності та звичаї, котрі у такому випадку постають засадничим фундаментом розвою етносу у нових життєвих вимірах (саме так відбувалося у Японії, Кореї, Таїланді тощо). У випадку,


571

 


коли разом з подовженням життя (реальним чи потен­ційним) етнос сприймає і нову ерзац-культуру, вона сама може стати чи стає началом, руйнівним щодо автохтонного етносу: маємо численні свідчення деграда­ції культури та депопуляції малих народів євразійської Півночі.

Підсумуємо наші виклади щодо середньої тривалості життя у процесі еволюції людства:


Австралопітек   -  до 18 років

Архантроп -  до 18 років

Палеоантроп -   18 років

Неоантроп:

неоліт — бронза -   18.06(чоловіки)

                                  17.56(жінки)

античні часи   -   22

середні віки     -    26-28

Ренесанс            -  30

новий час          -32-35

 


 

 


 


Ще виразніші зрушення у напрямі подовження життя проступають, коли ми ведемо мову про модальний вік людності; для людності палеоліту та мезоліту він становив приблизно 26 років, наприкінці горішнього палеоліту — навіть 29 і трохи більше років. У античні часи цей показник дорівнював 35-36 рокам, у добу середньовіччя збільшився до 40-45 років, а у часи Відродження та новий час сягнув 50 і більше років. Таким чином, розвій людства був водночас процесом набуття ним більшої тривалості життя середнього індивіда (рис. 7.15), що дало виду в цілому адаптивні переваги у біосфері.

Багато це чи мало — збільшення середньої тривалості життя з часів архантропа до передіндустріального сус­пільства принаймні вдвічі?

Згадаймо, що для будь-якого біологічного виду старість — зайва розкіш; вона, хоча й можлива теоретично, у реальності є, як правило, для індивідів ймовірним станом, оскільки вони мають мізерні шанси виживання в умовах утрати ними здоров'я та сили. Тому, до речі, "фактично старіння проявляється тільки у людей, а також у домашніх тварин, які мешкають у зоопарках 1 яких ми взяли під свій захист. Якщо у диких тварин старіння все-таки відбувається, то його прояви Дуже короткочасні, оскільки вони швидко стають жертвами хвороб та хижаків" (Хейфлик, 1990, с. 8). Однак через це еволюція не могла належно "випробувати" та "поцінувати" адаптивне значення таких особин. Це вдалося зробити лише на рівні гомінід.


572

 


Модальний вік померлих


Вік

 



Ряс. 7.16. Схематичне зображення модального віку померлих у різ­ні відтинки антропогенезу та історії (Урланис, 1978). Цифри позначають криві смертності для: 1 — палеоліту, 2 — мезоліту. З — бронзи, 4 — античності, б — середньовіччя, б — нового часу, 7 — сучасності

Подовження середньої тривалості життя уможливило оптимізацію суто людських якостей, насамперед здатно­сті до навчання та передавання інформації, а також творчості. Так, ми знаємо багато прикладів видатних особистостей, котрі реалізували себе ще у молодому, навіть юному віці. Чого лише варті постаті таких велетнів, як Еваріст Галуа, Александр Македонський, Вольфганг Амадей Моцарт. Однак не буде секретом і те, що набагато більше діянь і звершень в усіх сферах людської діяльності здійснили люди старші віком.

Слід також згадати про біологічно доцільний вік індивідів, з одного боку, і біологічно можливий — з іншого. Як засвідчують теоретичні розрахунки, перший для таких видів, як первісна людина, — коливається у межах 18-22 років, тобто перебуває у межах репродук­тивного циклу. Своїми антропогенетичними надбаннями людина подовжила його у декілька разів, вирвавшись з полону біологічної необхідності та доцільності. Водно­час другий параметр, тобто можливий вік, сягає вели­чини ста і більше років. Однак це не природний вік людини, як часто позначають його у літературі, а теоретично можливий за умови дотримання в оптималь-


573

 


них параметрах цілої низки обставин людського життя. У цьому неважко переконатися, коли проаналізувати випадки втрати людьми соціально-адаптивних механіз­мів свого існування (занедбання медицини, гігієни, по­збавлення житла, одягу, транспорту, комунікації тощо).

 

Розділи екологічної бібліотеки::